Жнива

Жнивами пахло на селі.
В усіх – і в бідних і в багатих, –
Хліб свіжий був у кожній хаті:
Чи ще в печі, чи на столі.

Ще в нас колгоспів не було,
І кожен мав свою пшеничку.
Сирітську нивку невеличку
Гуртом упорало село.

Додому звозили снопи,
Що пахли сонцем, пахли полем.
І на подвір’ї чи в стодолі
Завзято гупали ціпи.

Я теж просилася на віз:
“Візьміть мене з собою, тату!”
Та вперто не пускала мати
І довела мене до сліз.

“Там скрізь колючая стерня!
Куди їй, ще й босоніж, в поле!
Там ноженята всі поколе”.
– “Хай їде. Чей, не паненя!

Родилася в селі, не в місті.
Поколе ноги – то пусте.
Хай знає, як той хліб росте,
А то лиш знатиме, як їсти!”

А в полі – простір, хоч лети…
Десь сумувала перепілка,
І жайвір ніжно, мов сопілка,
Виспівував на всі лади.

Назад високо на снопах
Я гордо їхала, дитина,
Немов і справді господиня.
Стелився шлях, курився шлях…

Перекликались голуби,
Стояли велетні-дуби,
І незворушні ясени
Згадали сни,
колишні сни.
Лиш стара липа
Тихо хлипа…
Чого ти, липо?
Я ж прийшла!
Хоча й нічого не знайшла.
Лиш тільки вітер бив на сполох.
Тай той заплутався у полах
Мого благенького пальта.
Та? Чи не та?..
Либонь не та…
Стою у батьківським дворі,
Десь плаче сойка угорі.
– За ким ти, сойко?
Ворон зойка.
І йдуть до школи школярі.

Стрижі

Летять стрижі,
кричать стрижі:
“Стрижи його!”
“Стрижи! Стрижи!”
За ким женуть?
Кого стрижуть?..
І в моїй пам’яті сплива
хатина й матінка жива,
і стежечка кудись біжить,
й кричать стрижі:
“Стрижи! Стрижи!”
І я мала, і чорний кіт,
пахучий квіт, троянди цвіт…
На плоті сушаться горшки,
і брат солодкі рве грушки,
снопи, покладені в стіжки,
виносить мама пампушки…
І я біжу собі, біжу
і, хоч нікого не стрижу,
але кричу, як ті стрижі:
“Стрижи його! Стрижи! Стрижи!”
І я вже виросла давно,
і згасло мамине вікно…
Лише стрижі…
Кричать стрижі:
“Стрижи! Стрижи!”
“Стрижи! Стрижи!”