Я не знаю, що буде потому,
Як я ляжу на вічний покіс,
До якого правічного дому
Грішну б душу мій ангел поніс.

Вибирати я права не маю,
Бог для неї накреслить маршрут.
Білозірко, земний ти мій раю,
Я б навіки лишилася тут.

Так хотіла б зріднитися з кленом,
Соловейком співать під кущем.
І пролитись на трави зелені
Золотим благодатним дощем.

І торкнутися спілого жита
Незворушним легким вітерцем…
Так би вічно хотіла б я жити
Й мовчки дякувать Богу за це.

Я з грудочки твоєї виростаю
“Білозірко, Білозірко,
а де ж твоїх синів стілько?”
(Народна пісня).

Співали в народі, та тихо співали,
бо в голос цю пісню співати не можна,
і всі про те знали. Однак же співали…
Стогнала і плакала грудочка кожна
отут на цегольні, де впали герої:
“Щоб знали”, “Щоб мстили” і “Щоб пам’ятали”,
а ми на піснях на отих виростали.
А руки міцніли й тягнулись до зброї.
І плакала гірко Богданова мати:
два соколи впали… Як виважить муку?..
Не можна ховати… Не можна кричати…
А що ж тоді можна? Безслізно ридати,
чекати й мовчати?… І мліти з розпуки.
“Білозірко, Білозірко,
а де ж твоїх синів стільки?”.
Я кожного оплачу й оспіваю,
і помолюсь за кожного. Навчіть…
Я з грудочки тієї виростаю,
з землі тієї, що до нас кричить.
Я Ваша, плоть від плоті, кров від крові.
росла у пісні, а зросла в любові.
Не плач, Білозірко! Не висохнуть сльози,
та хай благодатною впадуть росою
на наші лани і на ті верболози,
на верби, що хиляться над водою.
І хай діамантовим цвітом заблиснуть
і пісню народять, стару добру пісню.
Весільну, хмільну, на нові уродини,
на славу героям, на честь України.
Та пісня проста і така незвичайна,
бо в пісні отій закодована тайна.
Співайте всі з нами, хто є у цій залі!
Та пісня зруйнує всі біди й печалі.

Шукаю сліди своїх босих ніг

Помандрую з дитинством

По тих дорогах, що водила мати,
я йду собі по теплім спориші.
Моє дитинство плаче біля хати:
– Візьми й мене, бо я в твоїй душі.
– Куди ти, повоєнне і голодне,
з полатаними ліктями? Куди?
– Візьми мене, бо я – твоє “сьогодні”.
Візьми мене, бо тут твої сліди.
Сліди від босих ніг… Лихе будяччя,
і кропива, і кров від камінців…
– Я пам’ятаю пилюгу гарячу,
росу ранкову, дотик промінців…
– Осінні болота, вітри холодні,
і борщ пісний, і діти на печі….
Без того не було б твого “сьогодні”.
А пам’ятаєш постріли вночі?
– Все пам’ятаю. Не буди тривогу.
В Сибір везуть моїх товаришок –
ту дітлашню, малу і босоногу…
– Ну, годі вже про те… Поїж грушок,
отих солодких, з батьківського саду….
Чи вже забула їх серед доріг?…
Яка для хлопців то була принада.
Собака Фіник вже б їх не встеріг…
– Та пам’ятаю. Оси їх любили,
і батько мусив проганяти їх…
А де горіх? – Його морози вбили…
– Великий наш розкидистий горіх…
А під горіхом – столик і лавчинки…
Виносить мама нам сюди обід…
І не прийшли б на розум кепські вчинки,
бо знали ми, чого робить не слід.
Не можна з хліба коників ліпити,
за те б суворо батько покарав.
Не можна красти і не можна пити,
і не дай Бог, щоб хліб на землю впав…
Ти пам’ятаєш, тут стояла хата?…
І перелаз, і зілля під вікном…
А як тоді співали тут дівчата…
Приколиши мене далеким сном…
– Не приколишу, не присплю тривоги –
ти краще виплач всі свої жалі.
А ще роззуйся. Тільки босі ноги
відчують силу рідної землі.
– А де та стежка, що через городи?
– Нема. Позаростала бур’яном.
– А вишня та… Либонь уже й не родить…
Що тут росла під маминим вікном…
– Нема і вишні… Це ж тобі вже років…
– Не треба, не лічи… вже скільки є…
– То ти береш мене у свій неспокій?
– Беру тебе, бо ти ж таки моє.
І ми пішли з дитинством босоногим.
Сплелись літа, і весни, і зима…
І мама вслід дивилася з порога,
і вишня, що її давно нема…