Перехожим

 

Зітхають сумно перехожі,

Що я не зовсім певно йду.

Невже їх втішити не може

Усмішка в мене на виду?

Мене питають: “Вам не гірко?”

І я кажу: “Запевне, ні”.

Турбот і справ у мене стільки,

Що плакать ніколи мені.

У мене щастя так багато,

Що, мабуть, вистачило б всім,

І я не хочу смуток втрати

У свій веселий нести дім.

У мене серце хвильно б’ється…

Я ледве втримую пісні…

То тільки вам чомусь здається,

Що страх, як боляче мені”.

То ж не зітхайте перехожі,

Що я не зовсім певно йду.

В моєму серці квітнуть рожі,

Котрі не квітнуть у саду.

 

 

Виклик долі

 

В’ється піснею перепелиною

Вузька стежка поміж жита.

Бігло, бігло тою стежиною

Босоноге моє життя.

 

Воно бігло, дзвінко співаючи,

Набираючись сил у землі,

Волошкові зриваючи радощі

І невиплакані жалі.

 

Але раптом з пітьми, із мороку,

Із німотної тишини

Вийшла доля й сказала коротко:

“Не співай, зупинись, замри!”

 

І погасли сонця всіх світів,

І засохли, пов’ялі квіти,

Обірвало життя свій спів

І завмерло, не сміючи жити.

 

Але це була тільки мить.

І в пітьмі, простягнувши руки,

Я пішла крізь незвідані муки

І сказала: “Я буду жить”.

 

Я пішла крізь колючі терни,

Так, із відчаю, без мети.

Босі ноги кололи стерні…

Та я знала, що мушу йти…

 

Заціпивши уста до болю,

Так я йшла крізь життєвий вир

І кляла ту злощасну долю,

Що забрала у мене зір.

 

Моя пісня жалю не просила,

Вона кликала в бій, до меча…

Вийшла казка, давня аж сива,

І торкнулась мого плеча…

 

І почула я спів пташок

І незнані ще запахи квітів…

Біля мене хтось тихо пройшов

(То, можливо, був просто вітер…)

 

О, тепер я була не сама:

Цілий світ був віднині зо мною.

І скорилась мені пітьма,

Переможниця я в двобої.

 

Різнобарв’я відчула красу,

Тепле сонце всміхнулося ласкою,

Тож віднині я пісню несу

Не просту, а даровану казкою.

 

А ще часом мені здається

(Може, це оптимізм у біді),

Що я більш відчуваю серцем,

Аніж бачила зором тоді.

 

… Ще і досі в’ється стежина,

Що вела мене через жита…

Сині очі у мого сина,

Як волошки мого життя…

 

***

Котик на кухні сметанку лизав,

А Саша побачив і мамі сказав.

Мама до котика віник взяла –

Котик розсердивсь і втік зі стола.

Жаль стало Саші кота-пустунця –

Краще б сметанку він з’їв до кінця.

 

 

Казка про осінь

 

Прийшла до людей осінь.

Задзвонила плодами спілими,

Засміялася жовтим листом,

Потім все перефарбувала

і зробила казково-гарним

Сад, і ліс, і струнку берізку,

Що росла одинцем у полі.

Та зірвався бешкетник-вітер,

Став зривати він шати коштовні.

Він безжально кидав їх долі

На сумну похололу землю.

І задумала виткати осінь

Дивовижно-небачений килим,

Щоб укутати землю дбайливо,

Захистити від лютих морозів…

І надбала вона срібла-пряжі,

І в далекі пустилася мандри:

Переміряти землю хотіла,

Щоб завершити задум свій певний.

Засміявся гульвіса-вітер.

Ухопив дорогу він пряжу

І почав прикрашати віти.

Він жбурляв тонко прядені нитки

На проспекти, на перехожих,

А вони дивувалися щиро,

Хто добро так безгосподарно

Розкидає по всіх оселях.

Повернулася втомлена осінь

І, побачивши пустощі вітру,

Заломила в нестямі руки,

Дощані розпустила сльози.

Довго плакала так, журилась

І про жаль свій казала вітам…

Потім, тихо зітхнувши, зібралась

І холодну покинула землю,

Де зустрів її так негостинно

Невгамовний бешкетник-вітер.

 

«дзвін», 1998 рік

Яблуко