СНІГОЦВІТИ

 

За вікном метелиця

Сніжить віти –

І довкола стеляться

Снігоцвіти.

Вийду я, ой, вибіжу

На стежинку:

“Подаруй, метелице,

Хоч сніжинку!”

Засміялась радісно

Завірюха:

“Спершу мою співанку

Ти послухай.

Принесли вітри її,

Кругосвіти…

На, збирай, лови мої

Снігоцвіти!”

І жбурнула-кинула

Цілу жменю.

Я мерщій забрала їх –

Та – вкишеню!

Принесла до хати їх,

Рада дуже, –

А в кишені… порожньо,

Лиш калюжа.

І сказала весело

Моя мати:

“Снігоцвіти, донечко,

Недля хати.

Це тобі не проліски

І не рожі:

Їм пишатись-квітнути

На морозі.”

З мене посміялася

Завірюха.

От і вір бешкетниці,

От і слухай!

Я на неї гнівалась

Аж до світа…

А вона все сіяла

Снігоцвіти…

 

 

«школяр» журнал, 2004 рік номер 4 крапковим шрифтом.

Малюк.

 

МАЛЮК

 

        Дівчинці Наталі подарували крокодила. Ні, не справжнього крокодила. Правильніше б сказати… Справжнього крокодила, але не живого, а опудало. І це не був величезний крокодил, а крокодиленятко, із справжньою пащею, гострими зубами, кігтями, хвостом. Ой, який страшний! Його привезли з Африки і подарували їй, Наталі. Ні в кого такого крокодила не було. Наталя спершу його боялася. Вона з острахом дивилася на його роззявлену пащу, гострі зуби.

        – Та не бійся ти його, – сміялася мама, – він не кусається.

Та дівчинка все ж боялася: а раптом він візьме і вкусить. Тоді що? Та врешті-решт Наталя зважилася і підійшла до крокодила. Та ні, це був не крокодил, а крокодильчик. Крокодиленятко. Воно стояло собі на піаніно, дивилося на дівчинку сумними очима і вже не здавалося таким страшним. І дівчинці раптом стало його жаль. Вона підійшла і легенько його погладила. Нічого, не вкусив.

– Бідненький, – сказала Наталя, – плавав би ти собі в своїй теплій африканській річці, бив би по воді хвостом, а від нього розходилася б хвиля. Вода в тій річці, мабуть, дуже тепла. Скажи, тепла  вода в вашій африканській річці?

І дівчинці здалося, що у крокодильчика  в очах заблищали сльози.

– Ти плачеш?

Дівчинка вже сміливіше погладила його.

– Не плач…  хочеш цукерку?

І вона обережно поклала цукерку в пащу малого крокодиленяти.

Але воно цукерку не їло.

– Мамо, мамо, – загукала дівчинка, – а що їдять крокодили?

Мама засміялася.

– Вже було одне цікаве слоненя, котре теж хотіло знати, що їсть крокодил на обід, і ти знаєш, що з того вийшло. З тих пір у слонів довгий хобот.

– Та ні, мамо, справді, що їдять крокодили?

– Те, що їм вдасться вполювати. Це страшні хижаки.

– Ні, мамо, цей крокодильчик зовсім не страшний. І не злий він зовсім.

– Та звичайно не страшний, бо з нього зробили опудало. А побачила б ти його у воді та ще у дорослому віці. А цей, звичайно, вже тепер не страшний, і нічого його боятися.

– Мамо, а він… зовсім-зовсім не живий? Анітрішечки?

– Живим не можна бути трішки: або живий, або ні. А він, звичайно, не живий. Це тепер тільки опудало.

І дівчинці стало сумно. Їй не хотілося вірити, що це симпатичне крокодиленя зовсім не живе. І коли нікого не було поблизу, аби з неї не сміялися, Наталя підходила до крокодильчика і починала з ним розмовляти.

– Послухай, як тебе звати? Адже у крокодилів, напевно, також є імена. Ти не знаєш чи не хочеш мені сказати?.. А хочеш, я назву тебе Малюком? Це гарне ім’я. Хочеш?

І Наталі здалося, що очі в крокодиленяти повеселішали.

– От і добре, – зраділа дівчинка.

– Послухай, Малюк, а тобі у нас не холодно? Адже там в Африці, напевно, жарко.

І Наталя накинула на Малюка свій светр.

                     Потім мама зробила їй зауваження:

– Наталю, чому це твої речі валяються на піаніно? Що це ще за новини? Прибери негайно.

Дівчинка приклала до губ пальчик:

– Тихо, мамо, не сваріться. Це я Малюка прикрила, щоб йому не було так холодно. Уявляєте собі, як йому тут у нас після Африки?

     Мама засміялася:

– Фантазерка ти, доню.

–     Нічого не фантазерка. І чому ви, дорослі, нам, дітям, не вірите?

Перед сном Наталя підійшла до Малюка і тихенько шепнула:

– Я більше нічого не маю, навіть риби. Ти все-таки з’їж цукерку. Вона смачна.

     І дівчинка пішла спати.

             Коли вранці Наталя підійшла до Малюка, цукерки… не було. Дівчинці і в голову не прийшло, що цукерку просто могла прибрати мама.

– Ах, ти, хитрунчику. Я так і знала. Я так і думала, що ти прикидаєшся. Ти не бійся, я нікому не скажу. Це буде наша з тобою таємниця.

                              З того часу дівчинка довше затримувалася біля Малюка. Вона легенько гладила його, розмовляла з ним. А одного разу, щоправда, не без остраху, Наталя легенько поклала йому в пащу свій палець. І їй здалося… ні, не здалося. А може й здалося… що Малюк легенько притримав його зубами. Наталя відсмикнула руку і сказала:

– Ах, ти, пустун! Не можна так!

                              З того часу ніхто вже не міг переконати дівчинку, що її Малюк – всього лише опудало. Коли нікого не було поблизу, Наталя з ним розмовляла, і Малюк розумів її: іноді він посміхався, іноді був сумний-сумний, аж Наталі хотілося плакати. Тоді вона питала:

– Малюк, ти чого?

Та Малюк мовчав. Але одного разу він все-таки заговорив. Правда, це було у сні – так переконувала Наталю мама. Дорослі завжди так: ніколи не вірять у те, що відбувається з їхніми дітьми. А от Наталя вірить, що все це було насправді.

                              Того вечора мама смажила рибу. Дівчинка взяла шматочок і понесла Малюкові.

– Їж, – сказала вона, – це короп, дуже смачний. У вашій Африці, напевно, і не чули про таку рибу.

І пішла геть, бо знала, що при ній він ніколи не їстиме. А коли дівчинка лягала спати, риби біля Малюка вже не було. З’їв! Потім мама переконувала її, що рибу з’їла їхня кицька Мурка. Дорослі завжди так…

                              А коли Наталя лягла спати… Ні-ні, вона ще зовсім не спала. Вона тільки заплющила очі… І до неї підійшов Малюк. Було видно, що йому дуже незручно ходити по підлозі, адже всі знають, що крокодили плавають у воді. Але Малюк підійшов і сказав:

– А ти хочеш побачити мою африканську річку і мою маму?

– Хочу. Дуже хочу. А хіба це можливо?

                     – Так, можливо. Тільки ти мусиш стати маленькою-маленькою, ну, як, приміром…   ластівка.            

                                       – А ти?

– Я також.

– А коли ми повернемося? Я не хочу хвилювати свою маму. Так далеко вона б мене не відпустила.

– До ранку й повернемося.

               – Скажи, Малюк, а звідки ти навчився розмовляти?

– Звідки! Звідки!.. А хіба ж не ти зі мною кожного дня розмовляла? От я й навчився. Хіба ж я телепень якийсь? Та вже ходімо, а то не встигнемо.              

     Тихенько, щоб нікого не розбудити, вони вийшли на подвір’я. І тут дівчинка відчула, що вона стає зовсім маленькою і у неї виросли… крила. І вона полетіла. Спершу їй стало страшно, а потім  вона глянула на Малюка – він теж летів! І їй стало гарно і весело отак летіли над землею. Вони летіли дуже швидко. Вітер свистів у вухах. І раптом внизу в місячному світлі блиснуло море.

– Ой, море, – пискнула Наталя.

– Ні, це не море, це – океан, – радісно сказав Малюк.

– Ой, мені страшно! Я хочу до мами!

– Я теж хочу до мами! – сказав Малюк. І дівчинці здалося, що в його тоні прозвучала погроза. І їй стало лячно по-справжньому. Це вже був зовсім інший страх. Наталя й про океан забула. А що, коли ті крокодили її не відпустять додому? Отак і будуть тримати її у своїй Африці, як вони тримають у себе Малюка? А ще, чого доброго, візьмуть та й зроблять з неї опудало. І Наталя заплакала.

– Ти чого? – глянув на неї Малюк.

– Я хочу додому!

– Та ти не бійся. Ніхто тобі кривди не зробить. Ти ж була до мене доброю. Тому я й взяв тебе з собою. Я кожної ночі сюди літаю. Хіба ж тобі не цікаво побачити мою річку, мою маму?

– Цікаво. Дуже цікаво. Але, знаєш, мені соромно. За людей соромно перед твоєю мамою.

– Ну, це вже… знаєш, ми також хижаки.

               І тут дівчинка побачила широченну ріку.

– Ой, – вирвалось у Наталі чи це від здивування, чи від захоплення.

– Оце і є моя ріка, – радісно сказав Малюк. Таким щасливим дівчинка його ще ніколи не бачила.

– Ріка Ніл… А ось і моя мама.

І Наталя побачила здоровенну крокодилиху. Вражала її страшна паща.

– Ого! – тільки й спромоглася сказати дівчинка.

– Ти політай, а я трохи поплаваю. Нічого не бійся.

І Малюк опустився на воду. Він розпрямився, наче аж виріс. І поплив! Він плив легко і граційно, аж дівчинка замилувалася ним. Ось він підплив до своєї мами – і вони весело закружляли по воді, наче у якомусь незбагненному танку. В тому танку була їх мова, вони розуміли одне одного з кожного жесту, з кожного плюскоту теплої хвилі. І Наталі знову стало страшно. А що, як Малюк назавжди залишиться зі своєю мамою, а вона, Наталя, так і буде літати маленькою ластівкою над тією широченною рікою, що зветься Ніл? А ще дівчинка подумала: “А чому мені нічого не каже його мама?.. А-а, вона ж не вміє по-нашому розмовляти!  Це ж тільки Малюк вміє!”

 

                    Коли Наталя прокинулася, ранок стояв у повному розпалі, погідний і чистий. Була неділя, і її ніхто не будив. Наталя відразу глянула на піаніно. Там спокійнісінько, наче нічого не сталося, стояв Малюк. Але дівчинці здалося, що він хитрувато підморгнув їй одним оком.

– Мамо, – покликала Наталя.

– Ти вже встала? – почувся мамин голос з кухні.

– Вмивайся і ходи снідати.

За сніданком дівчинка сказала:

– Давайте якось повернемо Малюка в його Африку. Він так скучив за своєю мамою.

– Але ж це неможливо: твій Малюк – це просто опудало.

І раптом дівчинка заплакала. У неї почалася справжня істерика. Крізь сльози вона казала:

– Ні, він не опудало, не опудало! Малюк живий, і він хоче до своєї мами!

Мамі ледве вдалося заспокоїти свою схвильовану доню.

 

                    Потім мама довго розмовляла з татом. Він нічого не хотів слухати і вважав все це дурницями.

– Що за вигадки! – сердито казав батько. – Хіба ти не можеш їй того пояснити?

– Пробувала. У мене нічого не виходить. Наталя впевнена, що Малюк живий. Треба прибрати того крокодила, бо інакше я не знаю, що буде з нашою дитиною. Це її травмує.

– Та ж вона вже велика. Ти мусиш їй пояснити, що казка – казкою, а життя – життям. Не може ж наша дочка у третьому тисячолітті жити серед ілюзій і фантазії.

– Ну, я тебе прошу… Зрозумій, інакше не можна.

 

                                  Якось Наталя прокинулася – а Малюка на піаніно нема.

– Мамо, а де Малюк?

– Малюк повернувся в Африку. Ти ж хотіла?

Наталя непорозуміло подивилася на матір.

– А чому ж він зі мною не попрощався?

– Ти спала, а він поспішав.

– А як він? Літаком?

– Напевно. Дорога ж далека.

– Це добре, – мрійно зітхнула дівчинка, – тепер він буде зі своєю мамою.

 

                                   Коли Наталя стала вже зовсім дорослою, вона не раз допитувалася у мами:

– Мамо, а куди насправді Ви поділи того крокодила?

– Як це “куди”? Він повернувся в свою Африку. І може й досі плаває десь там у теплих водах широкої ріки Ніл.

І доросла Наталя посміхалася, згадуючи свою дитячу казку чи фантазію.

 

 

«заклик», квітень 2004 рік крапковим шрифтом.

Дівчинка стояла і молилась.

прозріння.

не ховай свої весни.

Зорею стати я не хочу.

Ми зустрілись і я сказала.

ранок неодмінно стане днем.

 

Дівчинка стояла і молилась

Серед позолоти образів.

Оченята сумно так дивились

І вбирали урочистий спів.

Дівчинка була така маленька,

А молитва щирою була.

Біля неї – посивіла ненька,

Що її за ручку привела.

То ж від чого у дитини сльози

І про що молились так вони?

Відгриміли вже воєнні грози,

тато ж не вернувся ще з війни.

То було в далекім сорок п’ятім.

Моя пам’ять день цей зберегла.

Я тоді молилася за тата.

Дівчинка мала – то я була.

Тато мій додому повернувся…

Вижив серед горя і невдач,

Лагідно до мене посміхнувся:

“Ти тепер вже, донечко, не плач”.

Я йому нічого не сказала,

Але знали з мамою ми вдвох,

Що молитва наша не пропала,

Що почув молитву нашу Бог.