КУДЛАЙ
Я сиділа на зупинці і чекала автобуса. До мене підійшов собака і попросив: “Погладь мене”. Ну, звичайно ж, не словами попросив, а всією своєю істотою, собачими відданими очима. Я погладила… Раз… Потім ще… Ну чому ж не зробити приємність комусь і собі?
– Ти чий? – спитала я.
– Нічий, – відповіли мені худі ребра і весь його закудланий вигляд.
– Їсти хочеш? – спитала я (досить безглузде запитання).
“Їсти!” Собака знав це слово, але забув, як це робиться.
– Булочку будеш? – запитала я.
Ну, звичайно ж, буде: і булочку, і залишок ковбаси. Жаль, що більше нічого нема… Собака віддано вклався біля моїх ніг.
– Розумієш, – сказала я, – зараз прийде автобус – і я мушу йти. Зрозумів?
Собака розумів, але вперто лежав. Автобус явно затримувався. Я нервувала і врешті – решт зрозуміла, що спізнилася і вже нікуди не встигну. Я встала, щоб іти додому. Собака злякано глянув на мене і також встав.
– Пішли? – запитала я.
– Пішли! – радісно відповів мені верткий хвіст, вуха і вся собача постава.
Я відімкнула двері. Собака запитально зупинився біля порога.
– Заходь, – запросила я.
– А можна? – спитали собачині очі.
– Заходь, заходь… Тільки де ж у нас буде твоє місце?
“Місце! Місце!” Собака знає це слово! Це, коли дім, тепло, їжа… Боже мій, що я роблю? Хіба я збиралася заводити собаку?.. Ну, однаково… вже пізно. Я стелю маленький килимок. Собака втомлено і якось замріяно лягає.
– Е, почекай, ще будемо купатися, – кажу я.
“Купатися!” Це також собака знає. Це, коли тепла вода і мило. Тепла вода – це добре, а от мило… А ще потім буде трохи холодно…
– Не бійся: я тебе обгорну маленькою дитячою ковдрочкою… Ось так.
Собака майже засинає.
– Послухай, а як тебе звати? – раптом питаю я.
Цього собака не розуміє.
– Ім’я твоє яке? – пояснюю я. – Ну, скажімо, Джульбарс, Дік, Лорд, Пушок… – почала я перебирати собачі імена. Собака, здавалося, зрозумів. Дивився на мене розумними очима, але серед названих імен його імені явно не було. Я вешталась по кухні і час від часу називала все нові і нові собачі імена., що приходили мені до голови.
– Тузик, Джек, Рекс, – називала я, але вгадати було важко, майже неможливо. Собака дивився на мене уважно, ніби знав, як це важливо.
– Бім, Пірат (прийде ж таке в голову). Бобик, Шарик…
І раптом собака якось дивно вискнув і загавкав. Я зупинилась.
– Шарик? – здивовано запитала я. Відповідали мені і хвіст, і вуха, і вся собача істота.
– Шарик… Ну і вбога ж фантазія у твоїх колишніх господарів. Ну який же ти Шарик? Ти… – я задумалась. – Ти… Кудлай. Зрозумів? Кудлай.
Собака спантеличено дивився на мене.
– Нічого, звикнеш, – запевнила я.
– А зараз, Кудлайчику, підемо гуляти.
Тут почалося щось незвичайне.
Кожна собака любить і знає це слово.
Знав його і Шарик, тобто Кудлай. Так, він знав це слово. З ним його колись вивели з дому, завезли кудись і лишили. І з того часу він більше не мав ні свого дому, ні свого місця, ні своєї миски. Собака злякався того слова і почав… плакати. З очей котилися великі сльози, на обличчі… ні, ні, я не помилилася: не на морді, а на розумному собачому обличчі була розпука, відчай і приреченість. Собака встав. І тут я все зрозуміла. Зрозуміла те, чого не вміло розказати це розумне створіння. Я сіла на собачий килимок, обняла обома руками собачу шию і теж заплакала. Ми плакали обоє: собака і я. Плакали за людською добротою, бо ні собака, ні я не розуміли, куди вона часом дівається…
«Дукля» н3 2004 року.
Матусю розкажи мені про зорі.
перехожим.
Снігоцвіти.
Матусю, розкажи мені про зорі
Матусю, розкажи мені про зорі!
І про глибоку синь ясного неба.
Чи правда, що їх тільки бачить треба,
А чуть не можна у імлі прозорій?
А ще скажи, чому бабусі плачуть,
Коли удвох проходим ми з тобою?
Невже тому, що я зірок не бачу?..
Ти знов зітхаєш з болем та журбою…
А мені здається… А мені здається…
Коли я чую “Місячну сонату”,
То бачу, річку. зорі й нашу хату,
А серце б’ється… так нестримно б’ється.
Матусю, ти того не знаєш…
Вночі, коли всі сплять, то я… літаю…
Я чую, як співають небеса
І як на землю падає роса…
А хочеш, я про зорі заспіваю?..
Перехожим
Зітхають сумно перехожі,
Що я не зовсім певно йду.
Невже їх втішити не може
Усмішка в мене на виду?
Мене питають: “Вам не гірко?”
І я кажу: “Запевне, ні”.
Турбот і справ у мене стільки,
Що плакать ніколи мені.
У мене щастя так багато,
Що, мабуть, вистачило б всім,
І я не хочу смуток втрати
У свій веселий нести дім.
У мене серце хвильно б’ється…
Я ледве втримую пісні…
То тільки вам чомусь здається,
Що страх, як боляче мені”.
То ж не зітхайте перехожі,
Що я не зовсім певно йду.
В моєму серці квітнуть рожі,
Котрі не квітнуть у саду.