«вільна Україна», п’ятниця 27 жовтня, 1972 рік.
Від імені глядачів.
Від імені глядачів
Погасло світло. В залі тишина.
Весь зал – немов натягнута струна.
І от оркестр поплив через віки,
І вже на сцені б’ються козаки…
І линуть в зал Шевченкові слова,
Його Невольник пута розрива,
Там Гайдамаки гинуть у бою
За волю й правду в рідному краю.
І вже не зал то, а стрімка ріка.
Ось революція іде, така близька.
Знамена вітер лагідно колише…
А в залі – тиша. Нескінченна тиша.
… А Муза стоїть на сцені
У далеч простягує руки,
Невпинна і величава,
В прийдешнього дивиться дні.
За нею ідуть натхненні
На творчості радість і муки,
Вони не шукають слави –
Їх рампи кличуть вогні.
Хай пройдене судять люди,
Їх оплески – нагорода,
Найкращий дарунок – квіти,
А лаврів не треба, ні.
«А спокою вам не буде, –
Так Муза сказала горда, –
Бо хто одягає вінок мій,
Довіку той служить мені…»
Хай ще не всі заслужені,
Хай ще не всі народні,
Та сцена для всіх простора,
На ній – боротьба й життя.
Боріться ж за наше завтра,
Відстоюйте наше сьогодні,
І хай наше світле вчора
Не кане у забуття!
За ваше мистецтво прекрасне.
За вашу майстерність велику,
За ваше уміння світле
Серця відкривать без ключів
Хай буде вам море щастя
І квіти найкращі віку…
Я щиро вам аплодую
Від імені глядачів.
«вільна Україна», п’ятниця 7 вересня, 1973 рік.
Жовтнева, 48.
Жовтнева, 48
Пам’яті С.Тудора і О.Гаврилюка
Заснуло місто, лиш трамвай гуркоче,
Біжить, щоб наздогнать минулий день.
І сонні вулиці вслухаються, і площі
В його тривожно-жалісне дзень-дзень…».
Закрила вікна стомлена Жовтнева,
Відпочива від клопотів людських.
Пережива, старенька, ще і ще раз
Своє минуле. Ніч снує думки…
Аж доки не прийде веселий ранок,
Притишено зітхатиме вона,
І нитимуть її болючі рани,
І тінню сновигатиме війна.
Ви вслухайтесь: чиїсь лунають кроки,
Гучні серед нічної тишини…
По вулиці Жовтневій ходять роки.
Свої сліди відшукують вони.
Ось сорок перший зупинився трошки,
А потім сумно голову схилив…
Біля меморіальної він дошки,
Двадцятий вік стояти тут звелів.
Жовтнева, 48, чорні крила
Виття і пломінь. Смерть. І забуття.
Ні, забуття немає, де є сила,
Котра вертає мертвих до життя.
Йому отут ударити чолом би
І слухати сердець далекий стук,
Отих сердець, яких не вбили бомби,
Бо їх носили Тудор, Гаврилюк.
Вони і зараз факело мнезгасним
Горять для сьогоденних поколінь.
Їх у майбутнє пронесе сучасник
Крізь дні тривог і радісних горінь.
Як жити і боротися із злом би,
Нести свій розум на олтар віків…
А десь об землю тупо бються бомби,
Їх кида хтось з ворожих літаків.
«вільна Україна», п’ятниця 23 червня, 1972 рік.
Народ з блакиті ніжності і сталі.
Народ з блакиті, ніжності і сталі
Мене печуть дитячі сльози,
Мені болять чиїсь жалі,
Минулих днів минулі грози
Багатострадної землі.
Мені болять народу рани,
Я чую гуркіт канонад,
І проганяє сон ночами
Бухенвальдський набат…
Знає син, що батько не прийде,
Знає жінка: чоловік загинув…
Тільки мати жде…
старенька жде
З чужини далекої дитину.
І казали їй, що вже нема,
Що «матусю, годі вже чекати!
Що ж поробиш!..» Слуха, та дарма:
Вічно ждатиме вона, бо – мати.
Віддзвенять оркестри,
Відгримлять салюти,
І на день майбутній
звернуться думки.
По своїх домівках
розійдуться люди,
А на Холмі Слави лишаться вінки…
І чиясь надія, і чиясь тривога,
Материні сльози
і дівочий жаль.
Горда перемога, славна перемога…
Є в тім слові радість,
є в нім і печаль.
Ляжуть знов до схову
ордени й медалі,
І герої стануть простими людьми.
Мій народ з блакиті,
ніжності і сталі,
Тож із злом в двобої
переможем ми.
Шепчу я слово «перемога» –
То біль чекань і серць биття,
То грізна тим пересторога,
Хто диха смертю на життя.
Нехай запам’ятає кожний,
Хто не збагнув того з війни,
Що наш народ непереможний,
Антеї – всі його сини.
«вільна Україна», субота 13 вересня, 1972 рік.
В осінню ніч.
В осінню ніч
Осінь стука у вікно:
“Ти не спиш?” “Не сплю давно.
Пробудилась серед ночі,
Бо приснились милі очі…
Чи ж тобі не все одно?”
“Відчини, впусти мене!
З хати всяк мене жене,
Вікна двері зачиняє
І погрітись не пускає.
Пожалій хоч ти мене!”
“Відступися від вікна.
Не пущу, бо ти сумна.
Не боїшся ти вітрила.
Він візьме тебе на крила,
Полетиш, як навісна.
Не пущу, ти не сама:
За тобою йде зима.
А у неї білі коні,
Крижані її долоні…
Не просися – все дарма”.
Осінь плаче гаряче,
В вікна дощиком січе,
Та втомилась лютувати
І пішла до лісу спати,
Поки рік не протече.