Тиша

(З нічних етюдів)

 

Пахла тиша яблуневим цвітом

і дзвеніла ранньою весною,

панувала над заснулим світом,

над якоюсь диво-таїною

Вже й чарівники либонь втомились,

діти сплять, і казкарі поснули.

Казка спить. І що то їй наснилось?

Приключки майбутні і минулі.

Кучерявим вербам сниться вітер,

а берізкам білим – зелен-клени…

Пахне тиша яблуневим цвітом

й заглядає у вікно до мене…

 

              РОЗМОВА З МУЗОЮ

 

І поклала руку

Муза на плече,

і спитала тихо:

“Що тебе пече?”

Я відповіла їй:

“Знаєш те й сама,

що у ріднім краї радості нема.

Жаль мені маленьких

бідних циганчат,

жаль мені повійниць –

молодих дівчат,

що марнують вроду

і тепло душі,

що зреклися роду

за чужі гроші”.

І дитина плаче

у глухім куті,

сумно ворон кряче

на новім хресті.

Плакати не можна.

Що той плач і сум?

Віддана вельможам

на поталу й глум.

Ніби й не чужинці

в рідному краю,

та щось українців

я не впізнаю.

Зброї я не маю

й хисту, далебі.

чим, же, рідний краю,

помогти тобі?

Є у мене вірші –

чисті ручаї,

добрі ачи гірші,

та зате свої.

Якщо буде треба і

поможе Бог,

їх складем для тебе

з музою удвох.

Підкрався вересень до літа.

Поклавши руку на плече,

Сказав тихенько: “Досить грітись,

Пора тобі вже знати честь”.

 

І, дня відрізавши окраєць,

Воно пішло, і попливло,

І пострибало, наче заєць,

Кудись у поле, за село.

 

А там були колючі стерні,

Від жнив лишився тільки слід,

І готувався вже напевне,

Пташиний довгий переліт.

 

І розгорнувши хмар завісу,

Дивилось сонце з-за гори.

Ходила осінь вже по лісу

І холодила вечори.

 

 

 

Літо

 

Вродило літо жита й кукілю,

і блавату того – рви скільки хочеш.

Я теє літо так чомусь люблю.

В блакитнім небі голуб десь туркоче…

 

І півень кукурікає в розлив,

і соняшник сміється на городі,

І гілля гне від ще зелених слив,

І качка лад наводить в своїм роді.

І кличе квочка ще дурних курчат…

І любо так мені у тім куточку.

Ще неодмінно прийде хтось з дівчат…

Чи у стрічках, чи, може, у віночку…

Така пора. Така-то вже пора…

 

Купайло святкувати незабаром…

І бігає босоніж дітвора,

і пахне сонцем і зеленим шалом…

 

Бездомне кошеня прибилося до мене,

чи, може, хтось його у наш підкинув двір.

Тулилося до ніг, таке брудне й нужденне,

Так вірило мені й просилося: “Повір.”

Іди-сюди, киць-киць! – і повела до хати,

і молока йому наляла в черепок,

дивилася на те все й зітхала тихо мати,

і капнула сльоза на чистий фартушок.

– Чого, ви, мамо, – я озвалася до неньки,

заснуло кошеня, згорнувшись у клубок.

І здався світ мені таким малим-маленьким:

нужденне кошеня і повний черепок.

І мама річ вела з тихенька і з спроквола:

– Згадала як, коли, як ти, була мала,

принесла кошеня, таке ж нужденне й кволе

і, як могла, тоді йому допомогла.

У спадок я тобі лишаю скарб єдиний

І знаю, що його успадкувала ти:

нев’янучу любов до кожної билини

і крихітку тепла й людської доброти.

 

 

***

Косили сіно, і дзвеніли коси,

кругом жита стелилися, як коси,

а в них волошки, наче сині очі,

а вітер підглядав ті сни дівочі.

Косили сіно, ячмені косили,

і на весілля вже когось просили,

лише одна бродила пісня досі,

палка, як літо, і сумна, як осінь…

 

Мамині яблука

 

Біжи до мами, яблук натряси.

їх стільки там вродило сього року.

І я іду, не стримуючи кроку,

Порушивши незайманість роси.

 

Хоч мами вже немає двадцять літ,

По яблука до мами ходим досі…

Клопочеться в садку у мами осінь

І яблука жбурля мені у слід.

 

Пустунка-осінь… Ти за старшу тут…

Тебе лишила мама у господі…

Дерева тихі сутінки прядуть…

Відлунюють шматки сумних мелодій.