Любові не зречусь
Якби сказали: „Ти візьмеш скарби,
багаті і коштовні, при умові:
нікого і ніколи не люби,
забудь і присмак зради та любові”.
Я б засміялась і сказала б: „Ні,
багатство – тлін і попіл, я це знаю.
А без любові що скарби мені?
Нема без неї пекла ані раю”.
Мені сказали: „Заберем твій зір,
всі барви, світло місяця і сонця,
або зречись любові і не вір,
що в ній знайдеш від щастя охоронця”.
Я спохмурніла і сказала: „Що ж…
Беріть мій зір і барви всього світу,
лиш тільки залишіть мені любов,
бо в ній одній найкращі самоцвіти”.
А ті слова пустими не були.
Тепер – сліпа… І гама барв погасла.
Негоди наді мною прогули,
та не була я бідна і нещасна.
Мені відкрився зовсім інший світ,
бо я кохала і була кохана.
І скільки б не набігло мені літ,
я не втомлюсь чекати, як чекала.
Любові не віддам нікому я,
і свято втіхи, й біль пекучий зради.
Любові не зречусь – вона моя,
віддам за неї всі земні принади.
Щось між нами пройшло.
Я давно своїх віршів тобі не читала.
Ти й забув, що у тебе дружина поетка.
Щось між нами пройшло.
І незатишно стало.
Посміялася етика чи естетика.
Колись… я будила тебе серед ночі
І читала тобі схвильовані вірші,
Тільки щойно написані, найніжніші.
І в тебе чомусь воложились очі.
А вже потім ми розмовляли до ранку,
І ти забував, що пора вже спати.
Ти любив свою ніжну примхмливу Тетянку,
І хотілося жити, хотілось писати.
Ти колись, пригадай, купував мені квіти,
Пам’ятав, що я люблю мандарини.
Дивувались дорослі, сміялися діти.
Щось між нами пройшло. То не літня злива.
То суворий буран чи смерчі холодні.
Як легко сказати, що я нещаслива.
Я раптом збагнула: це край безодні.
Ні кроку далі, якщо хочеш жити.
Я зупинилась і заспокоїлась.
Не хочу до ворожок я ворожити,
Хоч сама не збагну, що між нами скоїлось.
Любити поезію чи не сприймати-
Це справа кожного, як вже складається.
Та друга лишити в пилюці дорожній.
Це, вибач, якось… в голові не вкладається
Чужу біду і гріхи спокутую.
Хоч, якщо чесно, своїх маю досить.
Всі щиро дивуються і провини почутої,
А найбільше дивується вітрисько босий.
Ми і досі живемо під одним дахом.
Тільки віршів своїх я тобі не читаю.
Дивлюсь з острахом чи зі страхом
І чекаю. Не знаю, чого та чекаю…
Благаю любові
Стою навколішках й благаю
звичайного, земного раю –
любити! Палко, до нестями!
Мажорні і мінорні гами,
і барви світу, – все в любові.
У кожнім жесті, в кожнім слові,
в зітханнях і пекельних муках,
в чеканнях, зустрічах, розлуках, –
усе в любові… Хмари п’яні,
і квітів пахощі духм’яні,
дощі солодкі, ранки сонні
і теплі милого долоні…
Все хочу звідати й зазнати.
Радіти, плакать, проклинати
і навіть зрадженою бути.
Все пережити й не забути.
Хто це зазнав, той зрозуміє.
Якщо і віршувать не вміє,
то прочитає і зітхне…
І тим потішить він мене.
Недопита любов
Недопиту любов
розіллю по столі –
і забудуться знов
всі тривоги малі,
всі малі чудеса
і великі дива.
І зійдуть небеса,
й захмеліють слова.
Ти налий мені в душу
того трунку п’янкого.
Я признатися мушу,
що люблю отакого:
як струна, мелодійного,
як весна, ненадійного,
до нестями звабливого
і до болю зрадливого.
Те, що ти говорив,
доспіваю сама.
Якщо ти одурив,
тобі прощі нема.
Як зневажиш мене
і піднімеш на сміх,
то любов обмине,
більш не знатимеш втіх.
Недопиту любов
розіллю по столі.
Недоспіваний сум
розстелю по землі.
Хай на ньому зросте
цілий сніп дурману.
Що ж, спасибі й за те,
за солодку ману.
«Повір у себе» 16-30 квітня 2001 року.
Помандрую З дитинством.
Колиска.
Не клич мене.
В Білозірці збудую хату.
Якщо…
Добрий день тобі мій тихий раю.
Помандрую з дитинством
По тих дорогах, що водила мати,
я йду собі по теплім спориші.
Моє дитинство плаче біля хати:
– Візьми й мене, бо я в твоїй душі.
– Куди ти, повоєнне і голодне,
з полатаними ліктями? Куди?
– Візьми мене, бо я – твоє “сьогодні”.
Візьми мене, бо тут твої сліди.
Сліди від босих ніг… Лихе будяччя,
і кропива, і кров від камінців…
– Я пам’ятаю пилюгу гарячу,
росу ранкову, дотик промінців…
– Осінні болота, вітри холодні,
і борщ пісний, і діти на печі….
Без того не було б твого “сьогодні”.
А пам’ятаєш постріли вночі?
– Все пам’ятаю. Не буди тривогу.
В Сибір везуть моїх товаришок –
ту дітлашню, малу і босоногу…
– Ну, годі вже про те… Поїж грушок,
отих солодких, з батьківського саду….
Чи вже забула їх серед доріг?…
Яка для хлопців то була принада.
Собака Фіник вже б їх не встеріг…
– Та пам’ятаю. Оси їх любили,
і батько мусив проганяти їх…
А де горіх? – Його морози вбили…
– Великий наш розкидистий горіх…
А під горіхом – столик і лавчинки…
Виносить мама нам сюди обід…
І не прийшли б на розум кепські вчинки,
бо знали ми, чого робить не слід.
Не можна з хліба коників ліпити,
за те б суворо батько покарав.
Не можна красти і не можна пити,
і не дай Бог, щоб хліб на землю впав…
Ти пам’ятаєш, тут стояла хата?…
І перелаз, і зілля під вікном…
А як тоді співали тут дівчата…
Приколиши мене далеким сном…
– Не приколишу, не присплю тривоги –
ти краще виплач всі свої жалі.
А ще роззуйся. Тільки босі ноги
відчують силу рідної землі.
– А де та стежка, що через городи?
– Нема. Позаростала бур’яном.
– А вишня та… Либонь уже й не родить…
Що тут росла під маминим вікном…
– Нема і вишні… Це ж тобі вже років…
– Не треба, не лічи… вже скільки є…
– То ти береш мене у свій неспокій?
– Беру тебе, бо ти ж таки моє.
І ми пішли з дитинством босоногим.
Сплелись літа, і весни, і зима…
І мама вслід дивилася з порога,
і вишня, що її давно нема…
Колиска
Колисала мене мама
у колисочці з лози.
На городі між грядками
підростали гарбузи.
А лоза неначе в’юник,
повилася навкруги.
І гули в колисці струни,
І співали береги.
І натягнута вервечка.
“Рипу-рипу! Спи маля”.
І цвіла у полі гречка
й пахла колосом земля.
От тепер собі міркую,
як дійшла до віку я…
Винна в тім, що я віршую,
та колисочка моя.