Балада про дзвін

 

Коли затих дівочий ніжний спів,

коли замовкли всі бентежні речі,

накиньте щось від холоду на плечі

і вийдіть в прохолоду споришів.

Не бійтеся сполохати пітьму,

хай врешті вас пітьма ота боїться.

Скажіть, лишень, признайтеся,

чому у ніч таку і досі вам не спиться.

Ви хочете підслухать таїну,

легенду, а чи правду щиру, може…

Ти тільки не карай нас, милий Боже,

за ту цікавість вічну і земну.

Тепер вклякніть. І помоліться Богу,

І притуліться вухом до землі…

Не чуєте?.. Не чуєте нічого?..

Забудьте біди більші і малі.

І радощі забудьте, і провини.

І заздрощі, свої або чужі.

Прислухайтесь… єством своїм… глибинне

Гудіння чути на земній межі…

В легенду чи повірили тепер ви?..

О… Чуєте?.. Гуде… То дзвонить він…

Що кликав на свята людей до церкви,

Отой великий, той церковний дзвін…

Міняються і прапори, і дати, а він все дзвонить…

в тиху просторінь…

Її ніхто не може розгадати,

оту загадку наших поколінь…

То дзвонить дзвін… колись його таємно

Сховали люди від неситих рук…

То дзвонить дзвін… невсипно і недремно,

Нагадуючи нам про біль розлук.

Про наші муки і про наші рани,

про тих, кому він так і не дзвоний

на день останній чи на час останній…

Та перед ними він не завинив.

Його сховали. У ночі сховали…

І ще два дзвони, менші аніж він…

Всі сови спали, і всі круки спали…

Гуде, гуде отой церковний дзвін…

О, він колись дзвонив… земля тремтіла…

І голос той усе лихе вражав…

Пройшли роки… та дзвонового тіла

не сміла доторкнутися іржа…

мінялися властителі й закони.

Нові часи таки до нас прийшли,

дістали люди знов церковні дзвони,

а от. його … шукали й не знайшли…

Бо повмирали вже старі ті люди,

Що їх ховали потай у ночі…

І б’ється серце дзвонові у груди..

– Я тут! – нечують, хоч і не кричи.

Та він на чатах, день і ніч чатує.

– Пильнуй! І Україну стережи! –

Видзвонює той дзвін… мо, хтось почує,

У кого серце чисте від іржі.

 

 

«Повір у себе» 16-30 квітня 2000 року.

В краю, де визрівають апельсини.

Закоханий вальс.

Не спіши в розлуку.

 

 

В краю, де визрівають апельсини

 

 В краю, де визрівають апельсини,

 Де в гості не завітує зима, —

 Там гарно, та нема там України,

 Нема Дніпра і Києва нема.

 Зоря у небі сходить вечорова —

 Яскрава, як мелодія сама…

 Та в тім краю немає міста Львова,

 Карпатських гір у тім краю нема.

 Живуть десь наші люди по чужинах.

 Їм добре — то нехай собі живуть.

 Для мене найдорожча та єдина

 Земля, що Україною зовуть.

 

 

Закоханий вальс

 

Я спитаю у зір,

запитаю у сонця, у вітру,

де знайти мені слів,

де знайти мені пісню таку,

щоб украсти  тебе

на очах у шаленого світу

і повести в росу,

у її прохолодну п’янку.

Подивися, це я,

це мене ти шукав стільки років

і нарешті знайшов,

чи сама я до тебе прийшла.

Не спиняйся, іди –

нам до щастя всього кілька кроків,

це для тебе вночі

квітку папороті я знайшла.

І зозуля кує,

і хмеліє від радощів птаство,

і буяє земля,

і фіалкове небо для нас.

Наша щира любов –

це найбільше у світі багатство.

Над землею луна

наш весняний закоханий вальс.

 

 

Не спіши в розлуку

 

Почекай, не спіши:

Ти ще встигнеш у нашу розлуку.

Почекай, не спіши:

Ще твій поїзд не рушив у даль…

На прощання подай

Свою ніжну і трепетну руку

Й не кажи, не кажи,

Що тобі вже нічого не жаль.

Ти така ж, як колись…

Тільки очі пригасли від болю.

Ти така, як колись…

Тільки паморозь в коси лягла.

Як хотів би, щоб ми

Нерозлучними стали з тобою,

Як хотів би, щоб ти

Не спішила від мене, не йшла.

Ти і та – і не та:

Впізнаю і впізнати не можу.

Ти і та – і не та:

По-дівочому голос дзвенить.

Не спіши, почекай:

Може, чимось тобі допоможу.

Не спіши, почекай…

Тільки серце від болю щемить…

 

«Повір у себе» 1-15 грудня 2001 року.

Сумує Львів, сумує Україна.

 

    

Він лишив нам пісню

(Світлій пам’яті І.Білозіра)

 

     Сумує Львів. У вищому звучанні

     Обірвано натягнуту струну.

     І музика заплакала востаннє,

     Вкладаючи співця в німу труну.

     Народе, встань з колін, покіль не пізно!

     Хай ватра запалає аж до зір.

     Співайте, люди, він лишив нам пісню —

     наш незабутній Ігор Білозір

     Ім’я не заплямоване і чесне,

     як гасло, побратими пронесуть,

     і в пісні голос автора воскресне,

     бо в ній правдива, українська, суть.

     Сумує Львів. Сумує Україна.

     Ось-ось земля з розпуки закричить.

     Народе, відімсти за свого сина,

     якщо закон підкуплений мовчить.

 

«Повір у себе» 16-31 жовтня 2001 року

Любові не зречусь.

Між нами щось пройшло таке незриме.

Благаю любові.

Недопита любов.