***
Самотність пахне полином…
Гірким-гірким…Як бабська доля…
І не зап’єш його вином,
Й не затамуєш, навіть, болем…
В віконце стукав не один,
Та ти не вийшла: де б пак! сором!
Гіркий – гіркий отой полин…
А дехто все-таки з докором:
Не може бути, щоб ні з ким!
Не може бути, щоб нікого.
І часто поглядом брудним
Тебе обмацують, небого.
Ти все навчилася сама:
Латати чоботи й косити…
Лиш не навчилась крадькома
Собі у Господа просити
Краплину втіхи уночі, –
Щоки небритої торкнутись
Й на чоловічому плечі
Умиротворено заснути…
А може б краще не сама?
А може б краще ти згрішила?
Та де там! Й говорить дарма!
Не пройнялась, не поспішила…
Тебе, безгрішну і сумну,
Так легко можна оббрехати…
І терпкий запах полину
В твоїй маленькій чистій хаті.
* * *
Жінка, тиха й покірна, живе на землі,
Мовчки зносить усе, що на неї звалилось.
Не зриваються з уст нарікання-жалі,
Тільки часом сльоза… От… І знову скотилась.
Чоловік загуляв… Захворіло дитя…
На роботі не ладиться… І без зарплати…
Все звичайне таке, те буденне життя…
Та для чого, скажіть ви, до бід нам звикати?
Їй би сукню вдягнути й коштовностей блиск –
І піти на концерт, чи в театр, чи по місту,
Та все ніяк і ніколи. Може колись…
Ще життя подарує ту мить урочисту.
Все у клопотах вічних, в роботі вона…
Все пекла б, і варила б, і прала б, і шила…
Розігнися, оглянься… Надворі весна!
Подивилась байдуже – і знову схилилась.
Чоловік прийде п’яний ще може й наб’є…
А на завтра у школу, на батьківські збори…
От і все воно, щастя жіноче твоє.
А в пригаслих очах – ні жалю, ні докору…
Глянь у дзеркало, люба! Тебе хоч малюй!
І на конкурс красунь чи на трон, в королеви!
Аж тепер посміхнулась!… І болісний сум
На щоках проступив крізь рум’янець рожевий…
Ні, не вчили її гордо нести свій стан
І самій милуватись своєю ходою.
Тільки вчили її, як рабинею стать
І тягнути ярмо, і пливти за водою…
Здобули незалежність у ріднім краю
І будуємо вже європейську державу.
Розкріпачмо ж нарешті ще й жінку свою
І воздаймо належну їй шану і славу.
«Повір у себе» 15 квітня 1999 року.
Виклик долі.
Виклик долі
В’ється піснею перепелиною
Вузька стежка поміж жита.
Бігло, бігло тою стежиною
Босоноге моє життя.
Воно бігло, дзвінко співаючи,
Набираючись сил у землі,
Волошкові зриваючи радощі
І невиплакані жалі.
Але раптом з пітьми, із мороку,
Із німотної тишини
Вийшла доля й сказала коротко:
“Не співай, зупинись, замри!”
І погасли сонця всіх світів,
І засохли, пов’ялі квіти,
Обірвало життя свій спів
І завмерло, не сміючи жити.
Але це була тільки мить.
І в пітьмі, простягнувши руки,
Я пішла крізь незвідані муки
І сказала: “Я буду жить”.
Я пішла крізь колючі терни,
Так, із відчаю, без мети.
Босі ноги кололи стерні…
Та я знала, що мушу йти…
Заціпивши уста до болю,
Так я йшла крізь життєвий вир
І кляла ту злощасну долю,
Що забрала у мене зір.
Моя пісня жалю не просила,
Вона кликала в бій, до меча…
Вийшла казка, давня аж сива,
І торкнулась мого плеча…
І почула я спів пташок
І незнані ще запахи квітів…
Біля мене хтось тихо пройшов
(То, можливо, був просто вітер…)
О, тепер я була не сама:
Цілий світ був віднині зо мною.
І скорилась мені пітьма,
Переможниця я в двобої.
Різнобарв’я відчула красу,
Тепле сонце всміхнулося ласкою,
Тож віднині я пісню несу
Не просту, а даровану казкою.
А ще часом мені здається
(Може, це оптимізм у біді),
Що я більш відчуваю серцем,
Аніж бачила зором тоді.
… Ще і досі в’ється стежина,
Що вела мене через жита…
Сині очі у мого сина,
Як волошки мого життя…
«Правда Украины» 9 квітня 1999 року.
Христос воскрес о тій порі.
Великодні свята
У нас так прибрано сьогодні.
Сьогодні — свята Великодні.
Лунає дзвін, немов з небес.
Христос Воскрес!
У мене промінь на щоці,
У мене писанка в руці,
Світ повний радості й чудес —
Христос Воскрес!
У кого писанок нема,
Я подарую всім сама.
Нехай радіє світ увесь —
Христос Воскрес!
Христос Воскрес!
Свято проситься у хату —
Швидше двері відчини.
За столом і мама, й тато,
Їхні дочки та сини.
Ще й прибігли онучата
До бабусі й дідуся.
Святом повниться вся хата,
За столом родина вся.
Крашанки, свячена паска
Вже чекають на столі.
Тут і шинка, і ковбаска,
Хрін і масло, і драглі.
Крашанки — то справжнє диво,
Найдивніше із чудес.
Посміхаються щасливо
Й кажуть всі: «Христос Воскрес!»
Христос Воскрес о цій порі —
І дивна радість б’є з небес.
Святкове сонце угорі —
Христос Воскрес!
Душа освячена, мов храм,
Гудуть всі дзвони днесь…
Господь дарує свято нам —
Христос Воскрес!
Старі, і юні, і малі —
Святкує світ увесь,
Великдень на усій землі —
Христос Воскрес!
«Повір у себе» 1-31 грудня 2000 року.
Балада про дзвін.