НЕ МОВЧІТЬ, КОБЗАРІ
Довгі роки недоля шугала над краєм,
Руйнувала безжально чи душу, чи храм.
А бандура живе, а бандура співає,
А бандура сміється на зло ворогам.
Скільки раз кобзарів тих водили на страту.
А чи стратити можна свідомість і суть?
Знов їх родить земля, і вони, мов на свято,
І веселу, й сумну людям пісню несуть.
Чи лиха над землею, чи світла година,
Кобзарі, пам’ятайте ви свій заповіт:
Кобзи в руки беріть, кличе вас Україна,
Щоб піснями своїми наповнити світ.
Не мовчіть, кобзарі, вам не можна мовчати.
Пам’ятайте покликання горде своє.
Де лунають пісні, там стихають гармати,
І народ розуміє, що він таки є.
«Повір у себе» 1-16 січня 1999 року.
Самотність пахне полином.
Жінка, тиха і покірна.
***
Самотність пахне полином…
Гірким-гірким…Як бабська доля…
І не зап’єш його вином,
Й не затамуєш, навіть, болем…
В віконце стукав не один,
Та ти не вийшла: де б пак! сором!
Гіркий – гіркий отой полин…
А дехто все-таки з докором:
Не може бути, щоб ні з ким!
Не може бути, щоб нікого.
І часто поглядом брудним
Тебе обмацують, небого.
Ти все навчилася сама:
Латати чоботи й косити…
Лиш не навчилась крадькома
Собі у Господа просити
Краплину втіхи уночі, –
Щоки небритої торкнутись
Й на чоловічому плечі
Умиротворено заснути…
А може б краще не сама?
А може б краще ти згрішила?
Та де там! Й говорить дарма!
Не пройнялась, не поспішила…
Тебе, безгрішну і сумну,
Так легко можна оббрехати…
І терпкий запах полину
В твоїй маленькій чистій хаті.
* * *
Жінка, тиха й покірна, живе на землі,
Мовчки зносить усе, що на неї звалилось.
Не зриваються з уст нарікання-жалі,
Тільки часом сльоза… От… І знову скотилась.
Чоловік загуляв… Захворіло дитя…
На роботі не ладиться… І без зарплати…
Все звичайне таке, те буденне життя…
Та для чого, скажіть ви, до бід нам звикати?
Їй би сукню вдягнути й коштовностей блиск –
І піти на концерт, чи в театр, чи по місту,
Та все ніяк і ніколи. Може колись…
Ще життя подарує ту мить урочисту.
Все у клопотах вічних, в роботі вона…
Все пекла б, і варила б, і прала б, і шила…
Розігнися, оглянься… Надворі весна!
Подивилась байдуже – і знову схилилась.
Чоловік прийде п’яний ще може й наб’є…
А на завтра у школу, на батьківські збори…
От і все воно, щастя жіноче твоє.
А в пригаслих очах – ні жалю, ні докору…
Глянь у дзеркало, люба! Тебе хоч малюй!
І на конкурс красунь чи на трон, в королеви!
Аж тепер посміхнулась!… І болісний сум
На щоках проступив крізь рум’янець рожевий…
Ні, не вчили її гордо нести свій стан
І самій милуватись своєю ходою.
Тільки вчили її, як рабинею стать
І тягнути ярмо, і пливти за водою…
Здобули незалежність у ріднім краю
І будуємо вже європейську державу.
Розкріпачмо ж нарешті ще й жінку свою
І воздаймо належну їй шану і славу.
«Повір у себе» 1-15 грудня 1999 року.
Повір у себе.
Повір у себе
Коли, здається, жити неспромога,
коли, здається, більше сил нема,
повір у себе — і твоя тривога
розвіється, як марево, сама.
Повір, у себе, ти багато можеш,
не опускай безсило руки ти —
і сам собі найкраще допоможеш,
лиш тільки спробуй сам себе знайти.
Коли здається, що земля і небо
Супроти тебе стали надиби,
повір у себе, знай, що жити треба,
бо ми своєї долі не раби.
“Повір у себе” — ці слова, як гасло,
для себе назавжди запам’ятай,
і, щоб ніколи віра та незгасла,
завжди і скрізь ти зло перемагай.
Повір у себе — і твоя тривога
розвіється, як марево, сама.
Цей вірш Ігор Білозір поклав на музику — і він став піснею. Ця пісня збереглася на шпальтах газети “Повір у себе”. Продовження цього вірша написано значно пізніше.
Облиш свою невтишену тривогу,
і хай тобі допомагає Бог.
Тож, помолившись, вирушай в дорогу,
А якщо можеш, вирушай удвох.
Повір у себе! Всоте і вдвохсоте!
Повір у себе! Хто ж, коли не ми?
Землі корінням соки в себе всотуй.
Господь створив навіщось, нас людьми.
І хто сказав, що ми — неповносправні?
Лиш тільки спробуй, сам себе знайди.
Для нас також земля квітує в травні,
від плоду гнуться і для нас сади.
Прийшли ми в світ цей не з своєї волі.
У кожного покликання своє.
Терпляче зносим прикрощі і болі.
Любіть нас отакими, як ми є.
Ми послані на землю з волі неба,
Щоб світ цей від жорстокості спасти.
Ми віримо у бога і у себе.
і хочемо, щоб в нас повірив ти.
«Повір у себе» 15 квітня 1999 року.
Виклик долі.