Берег хвилю то відпустить,
то знову пригорне.
– Агов, море, чи ти синє,
чи ти, море, Чорне ?
– Ой, синію я сьогодні
від краю до краю,
бо вас, діти, в Україну
я випроводжаю.
Чи ти чуєш, Дніпре сивий ?
Пливуть твої діти.
– Чую, море. Я щасливий.
Є чого радіти.
Добру звістку поспішаю
на Січ передати:

31.
Нехай дітей зустрічає
усміхнена мати.
Хвилі море застеляють
і рівно, і гладко.
У купочці розмовляють
брат, сестра та батько.
– Як ти думаєш, Оксано,
чи зрадіє мати,
як приїдемо ми в гості
до рідної хати ?
Я не знаю, мій братику,
я не знаю, тату …
Бо спалили басурмани
нашу рідну хату.
Як на село налетіла
та орда проклята,
від пожару не вціліла
ані одна хата.
Де матуся з Катрусею,
я пак і не знаю,
бо давно не мала звістки
із рідного краю.
Я тоді лише раділа,
що вони на волі.
Це вже потім зміркувала,
що босі і голі
залишились. І без дому
на білому світі …
– Не в краю ж вони чужому,
якось мусять жити …
– Не дай, Боже, і лихому
в таку біду впасти.
– Свої люди – не татари:
не дадуть пропасти.
– Ось приїдемо додому
та їх розшукаєм.
Нову хату поставимо,
весілля згуляєм.
Чи так, сину ? – Авжеж, тату !
– Я й не сподівався,
що повернусь живим з пекла.
Краще б я зостався …
І старий аж похитнувся,
люлькою пихкоче,
а Микола відвернувся,
витирає очі.
– Чи вже скоро святий Дніпро ?
Ой, краю мій, раю ! ..
А де ж Федір ? А де Петро ?
Я пак не питаю.
Чом не з вами ? Чи здорові ?
– Певно, що здорові.

32.
А найлегше і найкраще
нашому Петрові …
Та й замовкли, зажурились.
Хвиля заридала.
А Оксана, мов не чула,
далі щебетала,
мов ластівка на осонні.
Тішилась: додому !
Батько дивиться на доню –
й відлягло самому
те тяжке і вічне горе
за козаком-сином …
Нехай море не чорніє,
нехай буде синім.
Вертаються невольники
до рідного краю.
Ясні сльози витирають
і пісень співають.
– Федір онде, попереду,
чайкою правує.
– А де ж Петро ? Мовчить батько,
немов і не чує.
Ухопилася за серце
білими руками.
– А Петрова вічна слава
поміж козаками.
Не один він … На цвинтарі
більше молодиці
лежать собі. Козакові
зовсім не годиться
між жіноцтвом спочивати.
В степу, серед поля …
Бо козаку і по смерті
наймиліша воля.
І заплакала Оксана,
тяжко заридала.
– Ой, братику-лебедику,
Я ж того не знала.
Я тішилась, що розкута.
Чом ви не сказали ?
Чом ви наше горе люте
від мене ховали ?
І батькові, і Миколі
докоряє, тужить.
– Не докоряй. Козак волі
Й Україні служить.
Не плач, дочко, і сльозами
не доливай моря,
нехай ворог не тішиться
із нашого горя.
Не плач, дочко. Сховай сльози,
Бо то гріх великий.
Повертаємось додому !

33.
Слава ж вовік-віки
Тим, хто впав за Україну,
за її свободу.
Не плач, дочко, в них вся сила
Нашого народу.
Все минеться. І настане
Щаслива година.
Залікує свої рани
Наша Україна.
Вийдеш заміж і народиш
дітей повну хату.
– Для ясиру і для Січі ?
Ні, не хочу, тату.
Мої діти мають жити
В мирі та на волі,
А не голови складати
на чужому полі.
– Зле ти, доню, оце мислиш.
Сором і казати.
А хто ж тоді нашу землю
буде захищати ?
Наші хлопці не даремно
голови складають.
Їм уклін за те доземний
від рідного краю.
Почорніло море, бачиш,
від твоєї туги.
Отак здавна: один плаче
І сміється другий.
Отак море то чорніло,
то знову синіло,
то плакало за синами,
то знов веселіло.
І легеньку хвилю слало
чайкам на підмогу,
вимітало, вистеляло
козакам дорогу.
Голубило, пригортало
і знімало втому,
І щасливо повертало
Козаків додому.