Таїна

Невольники були понурі,
неначе море після бурі.
Болить у кожного своє.
Ще й пісня жалю додає.

24.
Від надлюдської пісні-туги
заплаче то один, то другий.
Сльозами моря не долить,
та серце в кожного болить.
Данило Пелех був не з гірших,
і силу вдвічі мав від інших,
але й йому вже допекло.
Та що про нього вже старого ?
Привезли хлопця молодого –
аж жаль дивитися було.
На ньому груба семряжина.
Либонь, і зовсім ще дитина.
Ніхто питати не посмів,
від чого хлопець онімів.
Хто знає, може і від страху.
Вже прикували бідолаху.
Сидить тепер між усіма.
І міці в хлопця ще нема.
Він ще безвусий, безбородий,
не парубочої він вроди,
дівочої чи що, хисткий,
видать, не виріс ще таки.
Либонь, він теж із України.
Про що спитаєш у хлопчини,
коли хлопчина той німий ?
О, Боже правий, світе мій,
таку дитину – й до галери !
Анцихристи ! Нема холери
на вас, із внуками й дітьми …
А ми … на що спроможні ми ? ..
І море терпить ту наругу,
і наганяє тільки тугу –
а більш нічого. Козаки
про нас забули. Байдаки,
либонь, козацькі потопились.
Чи козаки вже потомились
з неволі визволяти нас ? ..

Котить море хвилі-гори,
з вітром розмовляє,
летить чайка понад морем
та в моря питає:
– Чи ти, море, синесеньке ?
Чи ти справді Чорне ?
Берег хвилю то відпустить,
то знову пригорне.
– Ой, синіло б я від краю
до другого краю,
та невольники сльозами
мене доливають.
Сльози чорні, аж криваві.

25.
Та ще з України
Дніпро мене доливає
сльозами дрібними.
Онде, бачиш, на галері
невольник прикутий
точить сльози, таки ж Богом
і людьми забутий.
А скільки ж їх у в”язницях,
закутих в кайдани.
А дівчата … у гаремах
ханів та султанів,
нудять світом, як квіточки,
як повнії рожі,
всі красуні, білісінькі,
всі на тебе схожі,
люба чайко ! І все то те –
люд із України.
То хіба не почорніш ?
Хіба ж будеш синім ?
Берег хвилю то відпустить,
то знову пригорне.
Та й замовкло синє море.
Не синє, а Чорне
з тої туги. Потім знову
до чайки озвалось:
– Онде, бачиш, ніби хлопець …
– Киги, – відказала.
– Таки ж хлопець. Молоденький …
Ще зовсім дитина.
– То не хлопець. То дівчина.
Теж із України.
До галери прикована,
не раз на день бита …
Не хотіла у гаремі
султана любити.
Не хотіла в оксамитах
та шовках ходити.
Прикувалась, розіп”ялась,
аби не віддати
свою вроду басурману.
Мусиш теє знати,
аби людям розказати.
От де наша доля !
Ланцюгами прикована,
а все ж таки воля ! ..
Тихо, тихо, ні словечка !
Ні слова нікому !
Бо її ж таки шукають
у вирі людському.
А дзуськи вам, людолови !

26.
Не знайти вам бранку,
аби ви її шукали
з вечора до ранку.
– Киги ! Киги ! Полетіла …
А море зосталось …
Тільки хвиля хлюпотіла,
з сонечком віталась.
Берег хвилю то відпустить,
то знову … пригорне …
Сумувало синє море.
Не синє, а Чорне.

А що це мріє серед хвилі ?
Невже козацькі байдаки ?
Невже і справді козаки
у повній славі, в повній силі ?
– Поглянь-но, хлопче, в тебе очі
таки молодші. Що воно ?
Оксана дивиться давно,
а серце чайкою тріпоче.
– Це козаки ! – вона гукнула,
забувши, що вона – німа.
Неначе полум”ям сипнула
по всій галері. Вже нема
чого їй критися. Від кого ?
Вдавати хлопчика німого
їй так набридло. – Чи ти ба !
Заговорив ! .. Заговорила !
То ти, виходить, нас дурила ?
Чи нам, братове, не ганьба ?
Між нами дівчина сиділа,
прикована за весляра …
– Яке кому до того діло ?
Ми всі невольники. – Пора
вже нам подумати про волю.
– А що придумаємо ми ?
Я руки не зведу від болю.
– Ми залишилися людьми.
А воля … Он вона, пливе
на чайках в морі з козаками.
Вона зболілими руками
кайдани наші розірве.
– Хіба ти дівка ? – запитав
ще молодий невольник дужий.
Він волі вже й не пам”ятав,
та був до неї не байдужий.
Оксана не відповіла.
Та й що йому відповідати ?
Ой, як же важко волі ждати,
коли вона ось тут була.
Ось тут, близенько. Боже мій,
їй з тим не впоратись самій.
Якби була душа без тіла,

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

eleven − 4 =