Таїна

ДЛЯ ТИХ, ХТО НЕ ЗРІКАЕТЬСЯ ЛЮБОВІ

КОЛИ ПОЕТ ЛЮБОВ СВОЮ ДАРУЄ

Коли співає муза про кохання,
Веселку посилає Бог з небес.
Серця, що приготовані зарання,
Красу сприймають, як одно з чудес.
А скільки див на сонячній планеті !
Дива великі і дива малі.
І їх вбирають пристрасні поети,
Як дар найвищий неба і землі.
Ті, хто не відівчився дивуватись,
Хто бачить диво в крапельці роси,
Хто вміє птаха голос впізнавати,
Хто безкорисно прагне до краси, –
То всі вони поети, щоб ви знали.
Тут дивовижа, бачите, така …
Вони – поети, хоч не зримували
В житті своєму жодного рядка.
У кого серце збурено нуртує,
Хто вірить, що краса права таки,
Сьогодні вам поет любов дарує –
На цілий Всесвіт і на всі віки !
І хто знайде в поетовому слові
Щось і від себе, придивися лиш,
Пошли вам, Боже, вірної любові
І ще для нас хоч трішечки залиш.

ЧИ ТИ МОЯ ?

Чи ти моя, чи так мені здалося ?
Скажи, як є, і мовчкома не стій.
Люблю твій стан, люблю твоє волосся,
Люблю твій погляд, грішний і святий.
І на чоло лягла важка задума,
В очах відбилось небо голубе.
Чи ти моя, чи все це я надумав ?
Чи в снах юначих вимріяв тебе ?
Так, ти моя. Лише тобі несу я
Свій ревний жаль і радощі свої.
А якщо ні, то все на світі всує:
Моя печаль, весна і солов”ї.
В душі нема тривоги ані суму.
Постій, не йди з-перед моїх очей.
Чи ти моя ? Чи я тебе надумав
В безсонні тихих, трепетних ночей ?

ДІВОЧА ПЕЧАЛЬ

Ми над річкою прощалися,
Колисала сон вода.
І тобі я не призналася,
що для мене це – біда.
За тобою не журилася,
Не просила, не кляла,
Лиш у воду все дивилася,
А вода собі пливла.
Ой, ти, водо, ой, ти, бистрая,
Забери мій смуток-жаль,
Отоді я, може, вистою,
Пропаде моя печаль.
Ніч у воду задивилася.
Ти сказав: – Мені пора …
До верби я прихилилася,
Мов була її сестра.
Заховай мене, вербиченько,
Від розпуки та жалю.
Я признаюся, сестриченько,
Що його я так люблю.
Не виказуй мене, ніченько,
Що додому йду одна.
І смутила своє личенько
Я всю ніч біля вікна.
А верба кивала вітами,
Наче знала все давно.
І були удвох на світі ми,
Зорі падали в вікно …

КРИЧАЛИ ЧАЙКИ

А ти все чайок годував.
Вони леліли зовсім близько.
А ти їм печиво кидав
І хліб й сміявся, мов хлопчисько.
Вони хапали на льоту
І так захоплено кричали.
Ми гаяли хвилину ту,
Немов її не помічали.
А це була найкраща мить –
Єднання з чайками і з морем.
І не пече, і не болить …
Ми стоїмо, про щось говорим …
І хвиля хвилю доганя,
І катер наш прогулянковий
Пливе собі на схилі дня
У синій простір вечоровий.
І музика якась звучить,
Така гучна і недоречна,
І далина у простір мчить,
Така манлива й безконечна.
Я пам”ятаю, як тепер,
Хоч вже пройшло чимало років …
Над нами плив гелікоптер
Тоді у небі ясноокім.
Що він сказати нам хотів –
Нам не довідатись ніколи.
А може, просто так летів
Над катером прогулянковим …

І планів ми не будували
Ні на тепер, ні на майбутнє.
Роз”їхатись ми завтра мали,
Щоб повернутися у будні.
Ми не сприймали це як горе.
Що ж, закінчилися путівки.
Були закохані у море,
у Євпаторію – і тільки …
Ти ще тримав мене за руку.
І досі гріє потиск милий.
Кричали чайки про розлуку,
А ми їх крик не розуміли.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × 4 =