4.
Не навчилася ж від мами.
Те мистецтво між жінками
не ведеться аж ніяк.
– Ще коли наш дід Матвій
був здоровий та живий,
ми коней своїх сідлали
та у степ собі скакали,
щоб ніхто не докучав.
Дід Матвій мене навчав.
Він показував мені,
як триматись на коні,
що із шаблею робити,
як зручніше турка бити.
То були щасливі дні.
Дід казав: – козацька слава
у бою. Жіноча ж справа
мати силу й дужу руку,
щоб утримати шаблюку.
Бо в лихий недобрий час
хто заступиться за вас ?
Не здійсниться хай пророцтво.
Та, коли саме жіноцтво
залишається удома,
басурмани, річ відома,
при найменшій траті сил
наберуть собі ясир.
Де неволя, там неслава.
Пам”ятай же, будь ласкава,
коли що, моя Оксанко,
захищайся до останку.
Краще хай моя наука
не згодиться, а шаблюка
поржавіє й розпадеться.
Та якщо колись прийдеться,
то згадаєш, що дідусь
все ж навчив тебе чомусь.
– Добрий був козак Матвій !
Знався з спекою, з морозом.
Мав тверезий, ясний розум,
не позичений, а свій …

Батько трьох своїх синів
спорядив, як сам умів,
та й забрав на Січ з собою.
Мати плакала з журбою,
аж їй подих занімів.
– Що ж ти плачеш у журбі ?
Дочок я лишив тобі.
Якщо Бог нам допоможе,
то повернемося, може,
як не згинем в боротьбі.

5.
Знов казала мама доні,
вже готуючи долоні,
щоб підставити для сліз:
– Заміж йди, моя дитино,
обери собі дружину.
Лиш би в чарку він не ліз.
Бо короткий вік дівочий.
Зблякне личко, згаснуть очі –
і зостанешся тоді,
як листочок на воді,
бо ніхто тебе не схоче.
– Я не буду з Шинкаренком,
ні з Дяченком, ні з Попенком.
Хай таке Вам і не сниться.
Краще піду у черниці.
Та й побігла за село,
бо коня вже не було.

Прийшла весна. Прибрався ліс,
садки вишневі зацвітали,
птахи завзято щебетали,
і гнувся тихий верболіз.
Дівчата уквітчались зіллям
і, вже надбавши рушників,
чекали хлопців-козаків,
щоб готуватись до весілля.
Опівдні якось гульк – татари !
Стогнало й плакало село.
Пожар сягнув, здається хмари.
Тікати нікуди було.
Село не бачило такого.
І порятунку ні від кого.
Бо ті шляхетні парубки –
і Шинкаренки, й Крамаренки,
скарбів набравши оберемки,
давно пустились навтіки.
Одні дівчата й молодиці.
Хлоп”ята, підлітки малі,
і ті взялися за шаблі,
хоча й у них безвусі лиця,
таким ще бавитись годиться.
Та що вони ? .. Лиш козачата …
Були пов”язані дівчата
і молодиці із дітьми.
Таке-то вистраждали ми.
Ми і вродливі, і багаті.
Але ті людолови кляті
спокійно жити не дають,
вони неволять нас і б”ють
у нашій тихій, мирній хаті.
Кругом пожарища й руїна.