ПІСЛЯМОВА

І століття проминули,
як одна година.
Задивилась в чисті води
Наша Україна,
як дівчина у дзеркало.
І Дніпрові хвилі
омивають землю рідну,
степи наші милі.

34.
– Чом сумуєш, Дніпре сивий ? –
Запитало море.
– Чи тебе лишили сили ?
Чи підкралось горе ?
– Що тобі розповідати ?
Знаєш ти і так.
Січ була, як рідна мати,
Сином був козак.
А тепер усе змінилось.
Козаків нема.
І куди вони поділись ?
Кликати дарма.
Кажуть, шлях їм закурився
аж за океан.
І заплакав, зажурився
сивий дідуган.
– Плаче Прип”ять. Що й казати:
Скривдили її.
І якби ж то які зайди,
то ж таки свої.
Ладні сміттям загатити
Й сивого мене.
Як тепер на світі жити ?
Може все мине.
І збагнуть нарешті люди,
Що не можна так,
Гріх за те великий буде.
От якби козак
Хоч один свою розлогу
пісню заспівав,
Я б тоді молився Богу,
Я би не пропав.
– Ох-ох-ох, – зітхнуло море.
– Горе і мені.
Скоро люд неситий зоре
На самому дні.
Вже невольники не плачуть,
а горілку п”ють,
а дівчата у гареми
себе продають.
Ані сорому, ні болю
Покручам нема.
Продає себе в неволю
Дівчина сама.
Не ламає білі руки
На життя своє.
Додає ще більше муки,
Жалю додає.
– Де ж ті чайки козацькії,
Що носило ти ?
– Он одна лише зосталась.
Більше не знайти.
Диваки якісь достали

35.
Із самого дна.
Може, ще якась зосталась,
Може ж не одна …
Ще скажу, – шепнуло море,
– Там, у тім Криму …
Продають за безцінь землю
Хто зна вже й кому.
А хто хоче подивитись
Бранок наших слід …
Що могло там залишитись
Через стільки літ ?
А якщо і залишилось ?
Лиш подумай ти ! ..
То дивися, скільки хочеш,
Гроші лиш плати.
Не соромляться внучата
За своїх дідів.
Заробляють грошенята
Від чужих слідів.
Де невольник гірко плакав,
Виливав одчай …
Заплати – й побачиш Кафу
Чи султанський рай.
– І платять ? – Дніпро питає.
– Гроші немалі …
– Що ж то сталось з рідним краєм
На моїй землі ?
– Яничари ! Яничари !
Буйний вітер гув.
Хвилі пінились, кричали,
Та ніхто не чув …