29.
І знову: „Слава !” – Боже милий,
допоможи їм й нас помилуй,
рабів повержених твоїх
у басурманськую неволю.
Було вже видно власну волю,
та воля обминала їх.
І раптом крик: – Пливуть ! Пливуть !
Рятуйте, братчики ! І „Слава!”
О доле, доленько ласкава !
Про нас, о Боже, не забудь !
Вже на галері козаки.
Уже невольники розкуті,
людьми і Богом не забуті.
І ланцюги – на всі боки.
І до Невмитого Івана
на груди кинулась Оксана,
а він второпати не міг,
що то за хлопець гірко плаче.
– Чекай, оговтайся, козаче,
бо я не всіх ще переміг.
– Мені шаблюку ! Тату, тату !
Я буду з вами рятувати
отих невольників святих.
Він глянув ще раз – і затих –
впізнав дитя своє кохане.
– О доню, донечко Оксано !
Розкажеш потім ти мені,
чому в хлоп”ячому вбранні.
І як ти тута опинилась ?
І чом ти серед веслярів ?
Та погляд вже її горів.
Вона на батька не дивилась.
Його дитина. Плоть від плоті.
– З ясиром, тату. Потім ! Потім !
А зараз шаблю ! Он дивись
і ні хвилинки не барись,
бо знову сунуть яничари.
Невольники й собі кричали.
Якби хоч молодим шаблі,
щоб вимістити всі жалі.
Іван Невмитий був завзятий.
Дочку знайшов, а сина втратив …
Петро упав у тім бою.
Й не знав, що за сестру свою.
Оксані як про те сказати ? ..
Він був запеклий у бою
І сиву голову свою
не мав коли перев”язати.
Стікала кров йому з чола –
десь басурман черкнув спроквола.
А поряд бився син Микола
й дочка Оксана тут була.
Та що та рана ! То пусте !

30.
Либонь, до смерті заросте.
А сина втратив … Це вже рана …
Він і не знав, що тут Оксана.
А як же так, що веслярем ? ..
Та добре те, що не в гарем …
Не винесла б такої муки.
А може ще й наклала б руки
на молоде життя своє.
Нехай вже буде так, як є.
Що натерпілась, то минеться,
Лишень додому повернеться.
Й побачив донечку свою,
Метку і вправну у бою –
й замилувався мимоволі.
І крикнув синові Миколі:
– Дивись, Оксана ! То ж пильнуй,
Даремно часу не гайнуй.
Як що, прийди на допомогу.
Козак – не дівка ! От їй-Богу !
І шабля вже в її руках.
Татарська шабля. Та байдуже.
– Допоможи мені, мій друже.
Ще погуляю в козаках.
– То дівка чи таки козак ?
Не розгадаю я ніяк.
– А що гадати ? Ач, як б”ється.
Не плаче вже. Либонь, сміється.
Козачка, що там не кажи.
Допоможи ! Допоможи !
Бач, оточили басурмани !
Та батько вже біля Оксани
І брат Микола підоспів.
З грудей її не плач, а спів.
Нарешті ! Впорались ! Здолали !
Усіх у море поскидали.
– Тепер – додому ! В добрий час !
Нехай Господь рятує нас.