27.
то може б чайкою злетіла
над козаками. Може там
її брати ? А може й тато ?
Та змушена була чекати.
Своїм знекровленим устам
заборонила промовляти
пусті слова. Окрім молитви,
нічого більше. Гомін битви
вже долинав. Татари кляті
хоч би тепер їх розкували.
Боялись, не ризикували.
Надіялись: а може ще …
А кров лилась рясним дощем
у Чорне море. Бій кипів.
Там гинув хтось із козаків
за їхню волю. Боже милий,
не залишай нас і помилуй.
А бій жорстокий долива
у Чорне море кров червону.
Чиясь упала голова,
і готувався хтось до скону.
І „Слава ! Слава !” долина,
козацьке, дуже, заповзяте.
Вона шептала: „Тату ! Тату !”
Й братів коханих імена.
В Оксани очі – дві зорі.
Довкола змучені, нужденні,
але щасливі веслярі –
невольники не безіменні.
І оглядалась навкруги.
– Яка ж то мука – волі ждати !
Шептала тихо: – Тату ! Тату !
Якби не тії ланцюги …
Якби їй шаблю, Боже правий !
Вона б її не для забави
взяла б у руки. Басурман
чи то ланцюг, чи то аркан
на нас накинув. Кари ! Кари !
А там десь б”ються яничари.
І кров там річкою тече
і коло серця їй пече.
Лякала думка: що, коли …
Їх не знайдуть ? За них забудуть ?
Тоді вони довіку будуть
в ярмі … Раби а чи воли …
І хоч моли, хоч не моли,
а буде все, як уже буде.
У ланцюгах стогнали люди
і зі сльозами кров лили
у Чорне, потемніле море.
Було то навіть вже не горе –
пекельна мука, не людська.
Людина … Хто вона така ?
28.
Подоба Божа. У неволі.
За примхами лихої долі
чи за порадою лихого,
та тут не вдієш вже нічого.
Якби ж вони самі могли
наблизити отую волю.
Уста кривилися від болю.
Серця заклякли, мов були
з отого мертвого каміння.
І раптом тихе безгоміння
на душу впало. Вітер віяв …
Невже пропала вся надія ?
А Чорне море хвилю гнало.
Воно ревло, воно стогнало,
об берег билося, мов звір.
Воно живе ! Вір чи не вір …
Козацька подалася сила.
А яничари … Скільки ж їх !
– Туди я хочу ! До своїх ! –
Оксана ревно голосила.
– Тепер я бачу, що ти дівка.
Але тримай себе в руках.
Я теж ходив у козаках.
Там ллється кров, а не горілка.
Послухайся мене старого:
не забувай пересторогу.
Бо хто ще зна, як буде нам …
Чи поталанить козакам ?
Чи пощастить ? .. Ще може бути,
що так і лишимось прикуті.
Ти серцю волю не давай
і до кінця не розкривай,
що дівка ти. Сама вже знаєш,
на що себе ти прирікаєш.
Ти ж, очевидно, неспроста …
Ти знов зімкни свої уста …
Свої не викажуть нічого.
А там надійся вже на Бога
чи на що хочеш. Та мовчи
допоки. Подумки шепчи
якесь закляття проти страху.
Молись Христу або Алаху –
кому вже знаєш. Бог один:
Отець, і Дух Святий, і Син.
То просто люди розділились
на нелюдів і на людей.
Одні на золото молились,
а другі ідолам клонились.
Ми ж плакали вночі та вдень.
А все ж тобі молитись треба.
Ми всі залежимо від неба.
Від Бога, що за нас розп”явся,
ні мук, ні смерті не боявся.