16.
Хоч поміж нас немає меж …
Хто я ? Без племені, без роду,
поганий син свого народу.
Чомусь завжди виходить так,
що серед наших розбишак
чужим себе я почуваю.
Чому ? .. Я й сам того не знаю …
А може й знаю. Та … нехай …
Колись розкажу. Рідний край
мені здається осоружним.
Невольник я ! Із серцем пружним
під непосильним тягарем.
Не поведуть мене в гарем,
бо хлопець. – Гріх таке казати.
Чому без роду ? В тебе мати.
Хіба її зречешся ти
і прикуєш до самоти,
як веслярів тих до галери,
що я раз бачила ? Холери
на них нема ! – Ні, не зречусь !
Хоч і за неї я боюсь.
Та що тобі про те казати ?
Тобі навіщо теє знати,
що раб я на своїй землі ?
Та всі ті прикрощі малі
для тебе що ? .. Мої це болі,
бо я – невольник ! Хоч на волі.
– Чи розумієш хоч тепер ти,
як зараз хочу я померти ?
Чому мене ти не убив ?
Яку б ти послугу зробив !
Я полетіла б білим птахом
додому тим Чумацьким шляхом …
А Бог би твій тебе простив,
і гріх тобі б він відпустив.
Хіба ще мало нас вбивають
і крові нашої спивають ?
То, може, зовсім вже й не гріх …
Я бачу блиск в очах твоїх.
Ти нашу мову розумієш.
Невже ще й плакати умієш ?
Тоді це й справді дивина.
Ти зворушив мене до дна.
Або ти зовсім не татарин,
або татарин, та не зовсім …
– Хай буде цілий світ спасен ! ..
Тобі признаюся, Сюзен …
Від козака мій батько згинув.
А мати в мене з України.
Колись взяли її в ясир …
І я – єдиний в неї син.
Мене малого вчила мати
таких чудних пісень співати.
17.
І я співати був готов.
І мови вчила, й молитов.
Мене Іванком називала,
на грудях хрестика ховала,
щоб не підгледів хто лихий
і щоб не били дітлахи.
То я поправді вже й не знаю,
кому з богів молитись маю.
– А мати ж молиться кому ?
– Христові молиться, йому.
Коли в дорогу проводжає,
за мене Господа благає
і Божу Матір Пресвяту.
– Як я шаную жінку ту.
Устами матері своєї
я теж молитимусь за неї,
щоб серед всіх твоїх доріг
для неї Бог тебе зберіг.
Як з України твоя мати,
ти добре серце мусиш мати.
Ні слова більше не кажи.
Убий або допоможи.
– Убити я тебе не можу
І, вочевидь, не допоможу.
Тебе, як око, стережуть.
Тебе небавом одвезуть
в Стамбул чи ще куди,
не знаю.
Як я тебе зректися маю ?
– Про те не думай. Я ж зреклась
і на чужину подалась,
не по своїй щоправда волі,
а з примусу лихої долі.
Ганьби своєї не стерплю.
Її я в морі утоплю.
– Тебе врятують і прив”яжуть.
Й про те нікому не розкажуть,
що в тебе серце золоте,
щоб не дісталося за те,
що, бач, погано пильнували,
не догляділи, не додбали.
Ти – дорога, подумай лиш,
який візьмуть вони бакшиш.
– То що ж тепер мені робити ?
– Змиритися й в гаремі жити.
Там сотні вже таких, як ти.
Султан не встигне обійти
й за рік усіх. Але буває:
якусь собі він вибирає –
то вже набридне їй до сліз.
Аби до неї він не ліз,
вона готова й до шайтана.
Та не втекти їй від султана.
18.
Між килимів і подушок
слова пливуть, неначе шовк.
За те і ласка їй, і шана,
і подарунки від султана.
Я не лякаю, далебі,
таке судилося й тобі.
І лестощі, і заздрість люта,
а може бути, що й отрута.
– Я перед Богом согрішу
й того султана задушу.
– Він має добру охорону.
Тебе скарають по закону.
Чи у в”язницю відведуть,
чи, може, зв”яжуть й віддадуть
таки ж султанові для втіхи.
Тоді вже буде не до сміху.
Хоча і зараз до плачу.
Та що ті сльози ? Лиш печуть
в самому серці. Більш нічого …
– Невже не маєш ти нікого ?
Якщо нам допоможе Бог,
давай втечемо ми удвох,
таки ж до нас, на Україну.
– А як же матір я покину ?
Чи прикую до самоти ?
Як влучно це сказала ти.
Вона нездужає тікати.
Нема родини в нас, ні хати.
Та й друзів далебі нема.
Навіщо гинути дарма ?
– Життя своє і в гріш не ставлю.
Я від ганьби себе позбавлю.
– Побережи життя своє.
Стривай, товариш в мене є …
Давай з тобою поміркуєм …
Він тих невольників пильнує,
що на галері, веслярів …
Ні-ні … Я зовсім одурів …
– Кажи вже, що ти там надумав.
І хай здійсниться та задума.
Якби надія хоч мала,
то мені б сили додала.
– Коли тебе передягнути …
За хлопчика могла б ти бути,
якщо знівечити красу
й твою обрізати косу.
– Давай скоріше, будь-що-буде !
Десь, може, є ще добрі люди,
то допоможуть. Постривай …
А як же ти ? – Ти не зважай …
Ну … зроблять євнухом. – О Боже !
Ні, ні … Я жити так не зможу.
Такої жертви не прийму.