13.
– Хто написав ?
– Про це не треба.
Вони вродилися самі.
Та при тобі вони німі.
Бо перед вродою твоєю
тьмяніє сонце і зорею
стає одне твоє ім”я.
Тобі також підвладний я.
Хай буде цілий світ спасен !
А зірка та – це ти, Сюзен.
– Сюзен – це не моє ім”я,
а значить, зірка не моя.
Ти вмієш добре говорити,
і лицемірити, й творити, –
в тім басурманська суть твоя.
– Татарин, – в тім не винен я.
Весь світ цей створений Алахом.
Хтось біга псом, літа хтось птахом,
ми ж народилися людьми.
– Ви – так. А ким родились ми ?
Невольники … Хіба ж це люди ?
Невже ж і суду вам не буде ?
Невже ж таки твої татари
та не зазнають в Бога кари ?
Через століття, через два …
Невже слова – лише слова ?
– Того не знає раб мерзенний.
Це розуміння не для мене.
Та і тобі об тім не слід
і думати. Для тебе світ
відкрився знатний і багатий.
Тобі в Алаха лиш благати,
аби нев”януча краса
і землю, й тихі небеса
ще тішила багато років …
Я дослухаюся до кроків …
Тут всіх пильнують. І мене
недремне око не мине.
– Звідкіль ти нашу мову знаєш ?
Ти досконало розмовляєш,
неначе в Україні жив.
Мою повагу заслужив.
– О, це для мене так багато,
це – наче пісня, наче свято.
– Не треба стільки зайвих слів.
Та ти мені не відповів.
– Я від невольника навчився.
І, зваж, я дуже тим гордився.
– Видать, наука та слаба,
коли невольник вчить раба.
– Сюзен, до тебе я молюся,
перед тобою я клонюся.

14.
Допоки буду я живий …
Якщо я раб, то тільки твій.
То не любов – то божевілля,
від неї п”яний без похмілля.
– Так ось для чого ти прийшов:
мені засвідчити любов ?
– Мене не можеш ти любити.
Мене ти вправі загубити.
Як хтось дізнається – то все:
мене й Алах вже не спасе.
Прийшов тебе я мови вчити
татарської. – Та ж є учитель.
– Він має визначений час,
а мову знає гірш від нас.
Удвох ми будем розмовляти,
захочеш – то й пісень співати,
татарських, звісно. Є наказ:
тебе навчити мови враз.
– Не бачу в тому я потреби.
Навчуся мови і без тебе.
– Така потреба, кажуть, є.
Життя так склалося твоє,
зоря султанського сералю.
– О жалю мій, смертельний жалю !
Й гіркими залилась слізьми.
– Що можемо змінити ми ?
Та й чи потрібно щось міняти ?
Це честь велика, мусиш знати.
– Нехай вдавиться ваш султан !
Хай згине весь ваш Татарстан !
Нехай згорить той ваш сераль !
Нікого з вас мені не жаль.
Народ, проклятий у віках.
Не витерпить колись Алах
і покарає вас за зло,
котре від вас таки й пішло.
– О, ніжноока, ніжночола,
тобі така не личить мова.
Ти будь покірною, змирись,
щось, може, зміниться колись.
– Що зміниться ? – хотіла б знати.
Чей не народить вдруге мати.
– Сюзен, – назвав тебе я так.
– Оксана я, і більш ніяк
мене не треба називати.
Мене хрестила в церкві мати
й дала мені таке ім”я.
Його зректися маю я ?
Спочатку імені і мови,
а потім віри і любові.
А потім мати і земля
мене зречуться віддаля.
І що залишиться від мене ?

15.
Єство, порочне та мерзенне ?
Чи ж варта жити у раю,
коли у рідному краю
тебе забудуть й поховають
і на Великдень не згадають ? ..
Ще добре, як не прокленуть.
Яка безглузда каламуть !
– Як страшно ти про те говориш !
Сама не відаєш, що твориш
зі мною. Я тебе люблю
і кожен подих твій ловлю.
Щоб зменшити твої страждання,
що ти захочеш, все зроблю.
Й нестерпну муку я стерплю,
як навіть мука та остання.

– Ти ще дитина – то й байдуже.
Не побивайся так, мій друже.
Якби на волі я була,
однак твоєю б не була.
Мене забудеш до світанку
й полюбиш іншу полонянку.
Таки з ясиру приведуть.
Тобі ж і в руки віддадуть,
заплакану і ошалілу,
напів-живу, напів-зомлілу.
Це ж так звичайно поміж вас.
Чи вже такий жорстокий час ? ..
– Ти не кажи так, я благаю.
Ти серце краєш аж до краю.
Таке щось робиться в мені,
немовби я на самім дні.
Ти віриш … я хотів убити,
якщо не можна вже любити.
Як не мені, то щоб нікому.
Султану, мерзкому, гидкому !
У нього ж стільки тих жінок !
Чи то букет, чи то вінок …
У мене ти була б єдина:
чи то кохана, чи дружина,
як би схотіла, пам”ятай.
Я не шаную наш звичай,
щоб багатьох жінок любити.
Так, я хотів тебе убити.
Але не зміг. Повір мені,
це з розпачу … І в наші дні,
і навіть у мого народу,
що топче право на свободу,
трапляється така любов.
В тобі я щось таке знайшов …
Чого не вмію розказати.
Та чи й тобі це треба знати ?
Ти віри й так мені не ймеш.