11.
Бо його мова – полонянка:
чи то татарка, чи турчанка,
а все-таки не з України.
Бо українська – лине, плине,
неначе пісня. І співала.
А голос мала, теє знала.
„Ой, гук, мати, гук,
де козаки п”ють,
і веселая та доріженька,
куди вони йдуть „.
Він ошаліло оглядався,
немов і сам чогось боявся.
Як хто почує ? Що тоді ?
І як зарадити біді ?
І щоб відкинути тривогу,
татарчука на допомогу
він випросив. – Воно – хлоп”я,
та мову знає вже, як я.
Що краще – того не казав,
аби ніхто про те не знав.

Мабуть, була на те причина.
З учителем ввійшов хлопчина –
ще зовсім юний татарчук.
Він не підвів очей і рук,
та очі ті вона впізнала.
Вона їх дуже добре знала.
Вони горіли – аж пекли.
Таки від неї не втекли.
Хіба б вона від них тікала.
Вони у марення вплітались,
і снились їй, і так ввижались …
Тепер з”явились насправжки.
Чи заховатись у книжки
від тих очей ? Куди втікати ?
Вони гостріші, ніж мечі,
страшніші вдень, ніж уночі.
Чого від тих очей чекати ?
Куди від них їй утікати ?
„Цур тобі ! Пек !” – вона шепнула,
і вже нічого не почула,
що той учитель їй казав.
Слова, як перли, він низав
і сам собою милувався,
і сам до себе посміхався
отут, серед німих дзеркал.
І не лякав зубів оскал,
тих жовтих, щерблених, конячих.
– Тьху ! Гидь яка ! Бодай не бачить !
А той … стояв, не ворушивсь.
Під ноги все собі дививсь.
„Таке покірне та смиренне.

12.
І не подивиться на мене !
Аби ж то так воно було „.
І щось у серці запекло.
Чи то сльоза, чи то образа.
А може й так, що все відразу.
Чи то сльоза, чи то отрута,
а може то неволі пута.
– Тебе він буде вчити мови.
Він зовсім юний, та толковий.
Дивись, Рафате, догоди,
аби уникнути біди.
Зі мною будеш ти писати,
і рахувати, і читати,
а з ним розмову поведеш,
як за потрібне ти знайдеш.
У тебе має бути мова
м”яка і лагідна – шовкова.
Тобі не треба грубих слів,
котрі прийшли з степів, з полів.
Учитель щез. Вони мовчали.
Либонь, того не помічали,
що вже удвох, насамоті,
хоч мають вуха стіни ті,
вони це добре пам”ятали.
– Сюзен ! .. Ти мов мене боїшся.
– Цур тобі ! Пек ! Мені ти снишся.
Не надто ти, як твої очі …
Тебе я бачити не хочу.
– А доведеться. Що робити ?
Я встиг тебе вже полюбити.
А очі ті, моя Сюзен,
давно дивились за тобою,
давно туманяться журбою.
Та був би з того хоч хосен …
Почнемо з віршів. Слово кожне
таке благальне і тривожне …
Чи зрозумієш ти, чи ні –
потому скажеш ти мені.
Коли ти очі відкриваєш,
зірки ховаються, ти знаєш.
Навіщо їм світити в небі ?
Немає зірки, окрім тебе.
Коли ти очі закриваєш,
виходить місяць, ти це знаєш.
Він випливає із-за хмари,
аби твої побачить чари.
Тебе побачить – і німіє.
Коли не спиш, то він не сміє.
Його не тішить зірка в небі.
Немає зірки, окрім тебе.
– Що це за вірші ?
– Це для тебе.