Шлях до Криму ой далекий,
шлях Чумацький, невідомий.
То заходилися співом,
то риданням, то плачем.
Як натомлені лелеки
без повернення додому
потягнулися у вирій
гомінким сумним ключем.
Весняні короткі ночі,
вечори й холодні ранки
вже не лічені минають –
і надіятись дарма.
Повиплакували очі
молоді дівчата-бранки,
все чекають козаченьків,
але їх чомусь нема.
Разом з ними і Оксана.
Вже не плаче і не б”ється:
заховала всі тривоги,
і великі, і малі.
Може, завтра вже не встане,
перестане битись серце
і залишиться лежати
білим птахом на землі.
Тільки це не так все просто:

9.
молоду здолати силу.
Їй не хочеться вмирати,
все чіпляється життя.
І вдивляється у простір,
у безмежний клин ясиру,
і від розпачу і втоми
не рятує забуття.
Шаленіють басурмани.
Все людське для них поблідло.
І боятися не треба,
що наскочать козаки.
Перетворяться красуні
в щире золото і срібло,
ще поплачуть, посумують,
потім змиряться таки.
Сподівайтесь, татарчата,
зачекалися дружини.
Повертаються додому
людолови-вояки.
Вам везуть дари коштовні
з золотої України,
де дівчата чорнобриві
й невгамовні козаки.

У Кафі їх перелічили,
на кілька ланок розділили.
Жінок окремо із дітьми,
дівчат по вроді і по силі.
І плакали, і голосили,
й не почувалися людьми.
Оксану – ту взяли окремо.
Хтось тихо мовив: – Для гарему …
Видать, для знатного когось.
З дороги мали відпочити,
помити всіх, причепурити
і – на базар … Отут лилось
гарячих сліз таки чимало,
але ніщо не помагало:
ні сльози, ані молитви.
Ніхто бодай того не бачив,
як плаче Кафа, воля плаче.
Такого щоб не чули ви.
Людей там люди продавали.
Чи вже й не люди ?.. І стогнали,
здається, хмари в небесах.
А сонце сяяло та гріло.
Чому ж ти землю не спалило ?
То, певно, був би менший жах …
Окремо плакала Оксана,
в шовки і оксамити вбрана.
Довкола неї – дзеркала.
Її кумисом напували,

10.
і догоджали, й годували,
немов панянкою була.
А для розваги і потіхи
приносили смачні горіхи
і фрукти, що й не знала їх.
А їй би краще на базарі.
Стояла б як вівця в отарі,
аби лишень біля своїх.
І вдень, а часом серед ночі
ввижались їй юначі очі.
Самі лиш очі, що пекли.
Оксана тих очей не знала,
вона боялась їх ще змала,
хоча й не злі вони були.
В них жевріла … якась надія.
Вона ніяк не зрозуміє,
звідкіль ті очі тут взялись.
Вони горіли, знемагали,
вони її перемагали
чи переможуть ще колись …
А може, в неї божевілля ?
Або якесь дурманне зілля
їй підсипають у пиття.
В таке повірити не хоче.
А все ж … ті очі, тії очі …
Над біль, над муку, над життя …
Вона від дзеркала ховалась,
вона від нього відверталась,
та не сховатись їй ніде.
Воно, немов за нею йде.
В тім дзеркалі була Оксана,
неначе горда, пишна панна.
Навмисно так. Аби звикала,
аби себе не впізнавала
в чужинськім одязі. Ні, ні ! ..
Якби цеглина їй і сила,
вона б на друзки їх побила,
ті дзеркала, німі й дурні.
Прийшов учитель вчити мови –
якийсь тюхтій бритоголовий.
Він по-татарськи може й знав.
Та так нівечив українську,
не рідну, правда, а чужинську,
що аж Оксану брало зло
й за нього соромно було.
Вдавала, що не розуміє,
що пояснити він не вміє.
Все говорила навпаки,
він був у відчаї таки.
Казала, що, хоч він і вчитель,
вона могла б його навчити
по-українському, а то
і не второпає ніхто.