6.
Такого наша Україна
зазнала лиха в ті часи.
Коли ти, Боже, воздаси
за теє горе кари ? Кари !
З усіх кінців ішли татари,
багатий женучи ясир.

А що ж Оксана ? Боже милий,
звідкіль взялися в неї сили ?
З шаблюкою, немов козак,
таки ж біля своєї хати,
аби втекла сестра і мати,
оборонялась сяк і так.
Вже трьох татар поклала спати
отут рядочком біля хати.
А решта, витріщивши очі,
дивилась на красу дівочу,
бо ще не бачили такого,
щоб не боялася нікого.
Бо й справді, дівчина така
таки зійшла б за козака.
– Чого ж ви стали, басурмани ?
Мене злякалися ? Оксани ?
– Шайтан ! Шайтан ! – Якші ! Якші !
– Її візьмемо для паші.
– А може й знадиться султан.
– А що за очі ! Що за стан !
– Але гяурка трьох поклала !
Чи, може, вам того замало ?
– Та це не дівка ! Це – батир !
А нам – ясир ! Давай ясир !
– Аркан беріть ! Чого ви стали ?
Чого роти пороззявляли ?
Дістане шаблею і нас.
Чи хтось ще хоче у запас ?
Для відпочинку он з отими,
що вже лежать ось тут під тином ?
Татарин сердився пузатий.
Та як її живою взяти ?
Гукали ще: – Бакшиш ! Бакшиш !
А підійди-но ! Спробуй лиш.
Ще крикнув хтось: – Шайтан ! Шайтан !
– Беріть її ! Метнувсь аркан.
І подих їй перехопило,
і сонце хмару заступило,
а потім світ увесь погас.
Ніхто її таки не спас,
і навіть шабля, від ганьби.
О милий Боже, не губи.
Або згуби. Так може й краще,

7.
нехай не мучиться нізащо.
Лише тому, що врода є,
у рабство ворог продає.
Але ж бо ні, вона не вмерла.
Біліли зуби, наче перла,
коса ясніла золота
і неціловані уста.
Зв”язали ноги їй і руки,
і не було в руках шаблюки.
– Матусю, люба, де ж бо ти ?
Чи ж вам вдалося утекти ?
Спасибі, любий мій дідусю.
Тепер я смерті не боюся.
Я боронилась, як могла.
Я, діду, вправною була.
Чому ж так мало їх поклала ?
Молилась, билась, проклинала.
Було їй ледь не до плачу.
– Дідусю, я однак втечу.
Та вже її горіла хата.
– Чи ж утекли сестра і мати ?
Та їх, либонь, не видно тут …
Втекли … он ще когось ведуть …
Ні, не вони … ви, людолови !
Ви ! Дикуни тупоголові !
А в голові якийсь туман …
– Якби, дідусю, не аркан …
Так, вояки з вас дуже добрі,
проти жіноцтва ви хоробрі,
а як наскочать козаки,
розбіжитесь на всі боки !
Татари слухали, сміялись,
а все-таки її боялись.
З них дехто мову розумів,
а хто ні крихітки не вмів
і знехотя очима хлопав,
перекладали, щоб второпав.
– Козак – шайтан ! І ти – шайтан !
Але якші ! Гарем ! Султан !
– Ти, свинопане недолугий !
Зі мною ні один, ні другий, –
ніхто не зважиться на герць.
Нехай вам цур, і пек, і грець !
Ви розв”яжіть і дайте в руку
мою пощерблену шаблюку –
тоді побачим – хто кого.
Ага, злякалися ! Ого !
Так, ви хоробрі та завзяті,
а боїтеся розв”язати
слабкую дівчину. Дарма !
У вас же лицарів нема.
Ви – боягузи, басурмани !
Супроти мене хто з вас стане,

8.
тому й дістанеться бакшиш,
що ви вторгуєте за мене.
– Дівчисько те якесь шалене.
– Не сердь, Оксано, їх, облиш.
– Вони ж вас пальцем не торкнуть,
щоб не пошкодити товару.
Що більше їм за нас дадуть,
то більше матимуть навару !
– Дивись, які страшні в них лиця.
– Та я надіюсь, що озлиться
таки котрийсь й мене уб”є.
– Не треба так, Оксано, годі.
Ще, може, будем на свободі,
ще ж десь-таки козацтво є.
Один татарин був завзятий.
– Що ? Може й справді розв”язати ?
А я б таки її здолав.
– Або ще б голову поклав.
– Чого ти слину розпустив ? –
татарин вигукнув понурий.
– Мені не жаль твоєї шкури,
але паша б нам не простив,
якби черкнув ти ненароком
красуні щічку чи під оком.
Він шкури б всі твої спустив
і так би потім відпустив.