ПОЛОТНА

В НЕВОЛІ ВІЛЬНА

Жив собі Іван Невмитий –
козарлюга хоч куди.
Більш такого не гляди,
бо не знайдеш в цілім світі.
Пережив він сто смертей.
Заліковуючи рани,
був і любий, і коханий,
дуже тішився сім”єю
і з дружиною своєю
мали п”ятеро дітей.
Старші троє – козаки.
Вже підходили роки.
Сього року, ясна річ,
забере він їх на Січ.
А молодші – дві дочки.
Поможи їм, милий Боже !
Там такі дівчата гожі.
Гожі будуть й діточки.
Тільки заміж хоч не йди.
Залишилися діди,
Шинкаренки, Крамаренки,
Попаденки та Дяченки.
Плюнь хіба що – й пропади !
Наймолодша – то Оксана,
донечка його кохана.
Що то з неї доросте ?
Отаку не віддасьте
за багатого й дурного.
Каже жінка, не одного
вже спровадила разом
з величезним гарбузом.
От би з неї був козак !
Та судилося не так …
Треба з нею говорити,
може, трохи насварити,
щоб не приндилася так.

А Оксана … Що Оксана ?
Вмила личенько рум”яне,
та нікуди вже не йде,
бо сьогодні батька жде.
Ось і батько на поріг.
Зустрічає мати сива.
А Оксана вже щаслива –
надивитися не міг.
– Дайте, батечку, мені
поскакати на коні.
– Кінь натомлений з дороги.

2.
Заболіли в нього ноги.
Без передиху летів –
сам додому вже хотів.
Рятував не раз з полону
цей товариш вірний мій.
Поводи, хай охолоне,
потім вже його напій.

Шкодувала, що не хлопець.
Не любила свою косу.
Що коса ? От їй би шаблю.
Полетіла б в степ, у росу.
В степ безмежний і широкий
на коні на вороному.
А вже потім, через роки
повернулася б додому.
Повернулася б у славі,
з ранами, що зрубцювались …
А вони їй – веретено !
Щоб, бач, хлопці не сміялись,
що нічого не надбала.
Цур тим хлопцям ! Пек дівчатам,
що лиш мріють про заміжжя.
А вона – от дивовижа !
Про таке вона не мріє.
Бо ніхто їй не до пари.
У степу … Там вітер віє,
вороні од пилу хмари …
А байраки ! А долини !
Терпкий запах полиновий.
Десь здалека пісня лине,
крешуть іскрами підкови.
І робота не почата …
І співа „Не шуми, луже …”
Нащо родяться дівчата
в час такий непевний дуже ?
Діти бавити – то добре,
борщ варити – теж годиться,
але спритність та хоробрість –
теж не зайве, знадобиться.
Мама сердиться, свариться,
час вже думати про заміж.
Але борщ їй не вариться.
Як розкажеш теє мамі ?
Сняться їй степи широкі,
гарні хлопці кароокі,
сивовусі дідугани
і мерзенні басурмани.
Якось снилось, що Оксана
у полон взяла султана.
– І яке ж воно мерзенне !
Все дивилося на мене.

3.
Мама журиться, зітхає,
вже нічим не дорікає.
А коли приїхав татко,
то зітхнув: – моє дівчатко,
народилась ти така,
бо хотів я козака.
Що робить ? Жіноча доля
теж не з гірших … Та не в полі
серед крові та смертей.
Вам виховувать дітей.
Щоб зростали козаками,
не сиділи між жінками,
а як наш велить звичай,
боронили рідний край.
Ти вже, дочко, не сварися,
не журися і змирися,
рушники собі надбай,
гарну пару вибирай.
Хлопця доброго, завзятого.
Не йди, доню, за багатого,
а виходь за козака.
Доля … що ж … вона така.
Коли дівкою вродилася,
значить, так тобі судилося,
то й нема чого дарма
жалкувать, чого нема.
Хмурить брови, слуха тата.
А сама, метка й завзята,
тільки всі вляглися спати,
нишком вислизнула з хати.
Шаблю батькову до боку,
на коня – і в степ широкий !
Аж під ранок повернулась.
Мати, злякана, проснулась.
– Чуєш, скаче хтось до нас.
– Може, є який наказ ?
Може, треба виступати ?
Одягнувся, вибіг з хати.
Шаблю він шукав дарма:
тут була – тепер нема.
Спить село у напів-сні.
Скаче вершник на коні.
Придививсь – аж то Оксана,
донечка його кохана !
– Жарти ті облиш мені !
Це не іграшки, Оксано.
А якщо татарин п”яний ?
Засміялася: – овва !
Що татарин ? Хоч і два !
Шабля блиснула б – й ворожа
Відлетіла б голова.
– Ну вже ! Що тобі козак !
Хто ж навчив тебе отак ?