Перебреди долю біля Бродів.
Вимости життям своїм мости.
І вмирай без поклику і мсти
юнаком безвусим, безбородим.
Юнаком, бентежним і палким.
Саме час, щоб дівчину любити.
Хоче хтось любов його убити,
ту, що не цілована ніким.
– Господи, не дай мені пропасти.
Тата й маму дай побачить ще.
А земля стогнала від напасти,
вмита крові теплої дощем.
– Боже, я не встиг гріха вчинити.
Рани перев”язував – і все.
Може обмине чи пронесе.
Тільки б тії Броди пережити.

Біля Бродів тоді не кували зозулі.
Біля Бродів тоді тільки віяла смерть.
І серця молоді не здригались від кулі,
бо любов”ю були переповнені вщерть.
Ти прости мене, латана батьківська хато,
не заплакуй віконця за мною услід.
Я там був не один, нас було там багато.
Та забракло нам крові й знівечених літ.
А літа ж то були ! Молоді та гарячі !
А які ж були хлопці ! Не хлопці – орли !
Та тепер це для тебе нічого не значить:
чи були ми колись, а чи ми не були …
І озвалась стежина й криниця глибока.
І озвались ліси і зелені гаї:
– Ви були ! Ви боролись ! Ідея висока,

3.
і за неї лягли побратими твої.
І заплакав-заквилив десь вітер у хащах,
і задумався я через роки, тепер.
– Так, боролись … і знати хотів би я, защо ?
І загинув Василь, і Олекса помер …
Україно, чи ти, потолочена, встанеш ?
Чи згадаєш про тих, що за тебе лягли ?
– Встану, діти ! Розгорну ясні свої фани.
Через роки, та ви таки перемогли.