КАЗКА… ОСЬ ВОНА!

НАС У МАМИ ДВОЄ

Тільки двоє нас у мами:
Я і братик мій Василь.
– Діти в вас такі слухняні, –
так і чуєм звідусіль.
Я щоранку йду до школи,
а Василько – в дитсадок.
– Ще не бачили ніколи
ми слухняніших діток.
Не такі ми вже й слухняні.
Пустувати й ми охочі,
як чужі не бачуть очі
і немає вдома мами.

Мама знову йде до тітки.
Це на другий край села.
– Ви ж слухняні будьте, дітки, –
так сказала і пішла.
– Добре, добре, – я гукала.
І забула в тую ж мить.
Часу буде в нас чимало.
Можна щось-таки зробить.
– Ну, Васильку, ти не гайся:
в сукню мамину вдягайся.
Будеш в опері співати.
Схарапудився мій братик.
– Сукню ? Та нізащо в світі !
Я ж не дівка, я – козак.
Вже й грозилася набити –
не умовити ніяк.
– Ти, Оленко, якщо хочеш,
будь артисткою сама.
Підведи гарненько очі,
доки матінки нема.
Як прийде додому мама,
отоді тобі влетить.
– Мама прийде ще не швидко.
Я зумію все відмить.
Добре. Буду я співати.
Тільки мамі щоб не смів.
Будеш плескати, кричати
„Браво ! Браво !” зрозумів ?
Всю косметику розклала,
перед дзеркалом стою.
Мудрувала, чаклувала –
аж себе не впізнаю.
Ще зосталось мальовидло.
Думаю: куди б його ?
Василеві вже набридло.
– Ну, ще довго ? Ого-го !

2.
Вже таке зробила з себе,
що ніхто б і не впізнав.
Добре, що мені не треба
всіх дівчачих тих забав.
Ну, коли вже та вистава ?
– Почекай, хвилинку ще.
Думаєш, це легка справа ?
– Скорше, бо глядач втече.
Хто кричати буде „Браво”
І плескати що є сил ?
– Постривай, це ж так цікаво !
Потім сам би ще просив.
Вже ось зараз …
В мами сукня
вся із люрексом, блищить.
То нічого, що задовга –
на підлозі аж лежить.
Туфлі теж великуваті,
так зате ж на шпильці. Клас !
Тільки що ж його співати ?
Ет, що-небудь. Ну, вже час.
А з Василька допомога,
як із цапа молока.
– Це не сцена, а підлога.
Це вистава не така.
Теж мені глядач примхливий !
От зануди ті малі !
Ще хвилину – і щаслива
я стою вже на столі.
Вся у дзеркалі відбилась.
Сукня сяє – аж горить.
Всю себе я роздивилась.
Гарна, що і говорить.
Макіяж багато значить,
особливі в наші дні.
Жаль, того ніхто не бачить.
От позаздрили б мені.
Тільки „А-а !” я заспівала,
руки вгору підняла,
ще зробила кілька кроків –
й полетіла зі стола.
Туфлі в інший бік летіли.
А про сукню … вже мовчу.
Руки цілі, ноги цілі,
та мені аж до плачу.
Мальовидла я не змила –
розтеклося по лиці.
А вже сукня … Боже милий !
Та ще гуля і синці.
Ну й влетить мені від мами !
От вже доленька моя !
Ні, ми діти неслухняні,

3.
особливо, мабуть, я.
Ні, вистава не вдалася –
і глядач засумував.
– Добре, що квитків у касі
я в театр не купував.
Коли будеш ти артистка,
на спектакль твій не прийду.
– Прибіжиш. Й сидіти будеш
у найпершому ряду.

В нас дитина кожна знає:
в грудні свято Миколая.
Це найкраще в світі свято.
Подарунків так багато.
Я не знаю, як те все
Миколай вночі несе.
Помогла б я Миколаю,
та доріг його не знаю.
Чим він їде, як іде,
як він нас усіх знайде.
Нас у нього – ого-го !
І усі ми ждем його.
У гурті і поодинці
всі чекають на гостинці.
Часу в нього – тільки ніч.
Він не встигне, ясна річ.
Я б йому допомогла,
не така я вже й мала.
Тільки де його шукати ?
Де про нього розпитати ?
Кожен з нас його чекає.
Де живе – ніхто не знає.