СПОРИШІ

Десь там на дні, у прискринку душі,
Там стеляться дитинства спориші.
Коли натомить ноги львівський брук,
Я мамин рушничок візьму до рук
І побреду за покликом душі
У ті далекі, чисті спориші.
Нема там терня і нема там скла,
Лише холодні роси й я мала.
Іду босоніж і собі сміюся.
З яких я літ прийшла,
Не признаюся.
Навіщо знати тим, кому не слід,
З яких я зим прийшла, з яких я літ …

І коли накипить на пораненій болем душі,
Коли там набереться такого гіркого-гіркого,
Я тоді помадрую в далекі свої спориші,
І не треба мені там нічого, не треба нікого.
Тільки жаль, що гітара моїм не скорилась рукам,
Ще тоді, коли я у палкому натхненні горіла,
Але пісня моя, непідвладна ні дням, ні рокам,
Не одну вона душу розважила і обігріла.
Ти пошли мені, доле, кохання палке, молоде.
І нехай це вже буде пора лебедина, остання.
Хай це буде хоч місяць, хоч тиждень, хоч мить, а хоч день,
Аби тільки палке, до знемоги й знетями кохання.
І коли заболить, і коли запече у душі,
Щоб комусь не хотілось над болем моїм посміятись,
Помандрую я знову в далекі свої спориші –
Там я зможу від когось й від себе самої сховатись.

ПОЛИНОВА ДОЛЯ

Вітер гнув струнку тополю,
Кучерявились лани.
Виколисували долю
У колисці полини.
Доки доля в сповиточку
Набиралась гіркоти,
Я співала у садочку,
Безтурботна, як і ти.
Тільки доля підростала
По годинах, не по днях.
Я й співати перестала.
Що за втіха в тих піснях ? ..
Не до співу, не до сміху –
До жалю і до плачу.
За свою маленьку втіху
Дуже дорого плачу.
Ой, ти, доле моя доле,
Як полин, гірка на смак.
Я й не думала ніколи,
Що мене ти скривдиш так.
Переплутала клубочок
Моїх гадок, моїх мрій.
Хто любив, того не хочу,
Хочу того, хто не мій.
Тихо-тихо. Треба спати.
Як видзвонюють зірки !
Я не хочу пам”ятати,
Що полин на смак гіркий.
Свою долю заколишу
На добро чи на біду,
В полинах її залишу,
А сама собі піду.