ЯК ЗАБОЛИТЬ …

Як заболить, озвуся словом –
І біль мине, й печаль мине.
Я вірю, що не випадково
Послав на землю Бог мене.
І заспіваю, і заплачу,
І ніби чайка, заквилю.
Тяжка покута – я не бачу,
Але я світ цей так люблю.
З цим світом хочу пережити
І глибину, і бистрину,
Сміятись, плакати, грішити,
Торкнути напнуту струну.
Любити палко, до нестями,
І радість звідати, і страх,
Пролитись теплими дощами
І щиро каятись в гріхах.

НЕ БЕРИ СОБІ ПОЕТКУ
(А втім, як хочеш)

Не закохуйся в поетку.
Це така невдячна справа.
Обминають її гроші,
Не знаходить її слава.
Хто бере собі поетку,
Неодмінно має знати:
З нею разом всі проблеми
Він бере собі до хати.
Її пісню, її вірші –
І найкращі, і найгірші,
І її примхливу музу –
І потіху, і обузу.
Хто бере собі поетку
За коханку чи дружину,
Має знати, що бере він
Її примхи для почину.
То їй хочеться осоння,
Коли дощ іде надворі.
Коли спека, вона хоче,
Щоб дзвенів на підвіконні
Дощ рясний. Весною зиму
Викликай їй для забави.
Ще й до всього гарний стимул –
Її витівки лукаві.
Чи при буднях, чи при святі
Закохатись легко може,
А що вірші вже присвятить
Кому схоче. Не поможе
Тут нічого. Стережися,
Бо розсердиться – й такого
Вже тобі вірша напише,
Що не чув ти ні від кого.
Посумуєш, позітхаєш …
Доля що ? Вона лукава,
Як отая поетеса,
Що тебе зачарувала.
І подумаєш, напевно,
Що кохати поетесу –
Безнадійно і безглуздо
І невдячна вельми справа.
Але раптом серед тиші,
Коли світ пливе казковий,
Уночі або ж під ранок,
У безхмарному світанні,
Ти такі почуєш вірші,
Що не чув ти їх ніколи,
І вони твоїми стануть
Як освідчення в коханні.
Ти найперший їх почуєш,

2.
Бо напише поетеса
І тобі їх подарує
За любов твою терплячу
І за серце незрадливе.
А обніме, а пригорне,
А до того ж поцілує.
Тих її палких обіймів
Ти довіку не забудеш.
Тож не слухайся нікого
І візьми собі поетку
За коханку чи дружину –
Ту найкращу і єдину –
І в житті щасливий будеш.