Коли на дворі дощ

8.
називається. Їхнє сонце більше від нашого. А їхня планета в таких приблизно умовах,
як наша Земля. І люди на тій планеті зовсім, як ми, тільки, може, трохи менші за нас.
Зате, татку, вони вміють добре літати. Це дуже цікаво. Руками і всім гнучким тілом
вони керують своїм польотом. Я теж вмію. Лана мене навчила. Я потім тобі покажу,
коли одужаю. Тоді ти мені повіриш.
Батько зі смутком дивився на Оксану. Тепер він цілком був певний, що вона не при
своєму розумі.
„Треба ж таке вигадати, – думав Михайло Петрович. – Хоча … маячня – це теж, очевидно,
витвір дитячого розуму. Все тут має логіку, свою, якщо хочете, довершеність”.
А Оксана тим часом розповідала батькові про Лану, про її батька, про вождів, про Леків.
Розповідала, аж доки не втомилася і знову не заснула. Батько сидів і не знав, що все це
має означати. З одного боку – так, це було дуже схоже на божевілля. А якщо подивитися
інакше ? А якщо пригадати, що про НЛО і контактерів вже точилося багато балачок і
неймовірних розповідей ? Може тому в них ніхто й не вірить, що вони надто
невірогідні ?
– Ні, з тим треба щось робити, – думав Михайло Петрович.

Наступного дня з самого ранку Михайло Петрович рішуче попрямував до інституту
імені Поповича. Ніхто того не афішував, але Михайло Петрович від когось чув щось таке,
що в тому інституті нібито займаються всякими космічними проблемами та іншими
аномаліями.
– До кого ж мені йти ? – розгублено думав Михайло Петрович. – А раптом вони і про мене
подумають, що я психічно хворий ? І що я їм доведу ? І до кого все-таки мені йти ? Піду я,
мабуть, до ректора, а там вже він мені скаже, до кого мені звернутися. Або скаже, щоб я
не морочив їм голову і йшов лікуватися.
Але тут виникло непередбачуване: в інститут його не пускали. Як хлопчиська ! Не
пускали – і все ! І документи він мав, але і це не допомагало. Торочили щось про якусь
спеціальну перепустку.
– Та зрозумійте, – пояснював Михайло Петрович „церберші”, – мені нема часу, аби десь
там шукати спеціальну перепустку. У мене термінова справа.
– У всіх термінові справи. Абсолютно у всіх, хто сюди приходить. Не можу, громадянине.
Не можу – і все. Я на роботі, і маю свою роботу виконувати як слід.
– Але ж, повірте, це дуже важливо.
– Вірю. Однак пропустити вас не можу. А до кого, власне, ви хотіли ?
– Та, мабуть, до ректора.
– От бачите. Ви й самі ще гаразд не знаєте, до кого вам треба. Ні, не пропущу.
Михайло Петрович розгублено стояв і не знав, як йому бути. Аж тут несподівано
підійшов високий сивий чоловік і зацікавився, що тут відбувається.
– А от … перепустки не має, а хоч пройти. Ще й сам не знає, до кого йому: чи до ректора,
чи до завгоспа.
Тоді сивий чоловік повернувся до Михайла Петровича і запитав:
– У вас, власне, що ?
– Розумієте … У мене справа не зовсім звичайна. Моя шестилітня донька стверджує,
що до неї прилітають інопланетяни і …
– Що ж, це дуже цікаво. Ходімте зі мною. І прошу вас, не сердьтеся на нашу Порфирівну.
І до жінки:
– А вам, Порфирівно, соромно. Маєте під руками телефон. В таких випадках телефонувати
треба та й запитати. Скільки я маю вам про те казати ?
– Так я ж не знала. Вони ж охоронцям нічого про таке не кажуть, ніби охоронці – дурні
якісь.
– Ну-ну, Порфирівно, не треба сердитися.

У кабінеті, де вони розташувалися, було стільки цікавого – прилади, всілякі карти, –

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

8 + eleven =