Коли на дворі дощ

9.
що Михайло Петрович довго стояв, роздивлявся і ніяк не міг оговтатися. Як той школяр.
Господар того цікавого кабінету не приспішував. Лише, коли Михайло Петрович все
роздивився, тихо сказав:
– Сідайте і розповідайте. Не бійтеся розказати щось невірогідне. Ядо всього звик.
І протягнув Михайлу Петровичу руку.
– Професор Гринів. Микола Гнатович. Займаюся космічними контактами і всякими
аномальними явищами. Так що ви потрапили куди слід. Розповідайте все. Нехай вас
нічого не стримує. Ми тут звикли до найневірогіднішого.
– Та, власне … це все моя донька. Я сам такого нічого не бачив. Вона мені розповіла, що …
І тут Михайло Петрович переповів всю тут фантастичну історію, котру почув від Оксани.
А закінчив так:
– Моя дружина схильна думати, що наша донька психічно хвора. Я не певний, що застану
дівчинку вдома, що вона без мене не запроторить дитину в психлікарню.
– Ні-ні, – застережно підняв руку професор. – Того робити не можна. Це може підірвати
дівчинці здоров”я. Медичне втручання тут зайве. Дівчинка цілком здорова. Це і справді
схоже на контакт. Просто ми не звикли розглядати себе як частину Всесвіту. Ми ще не
звикли до думки, що живемо серед інших космічних цивілізацій, а іноді навіть на їх
стику. Ви добре зробили, що прийшли.
– Я відразу подумав, що не до лікарів треба йти. Тут вони нічого не знають.
– Ви правильно подумали. Тим паче, що ми маємо про те деякі відомості. Тільки не могли
зв”язати їх у єдине ціле. Ваша донька нам дуже допомогла. Все це не так просто, як може
видатися. І дуже небезпечно. Леки, кажете ?
І професор погортав якісь записи, а потім ще якийсь довідник.
– Планета Кошор. Сусідня з нами. Правда, це сусідство дуже відносне. Як для нас, землян,
це дуже далека відстань. Це планета з іншої Сонячної системи. Тут є один цікавий
момент. Інопланетяни для контакту чомусь вибрали дитину. Дитяче спілкування.
Здається, нікому б таке і до голови не прийшло. Чи не тому, що діти здатні повірити у
найневірогідніше, як у казку ?
На прощання Микола Гнатович сказав:
– Візьміть мою візитівку. Потім я вам випишу спеціальну перепустку, а то наша охорона
іноді буває аж занадто надійна. Правда, найчастіше не там, де треба. Телефонуйте мені,
як тільки буде потреба. Або й просто так. Якщо ваша дівчинка вже в лікарні, теж телефо-
нуйте. Ми мусимо її звідти вихопити. А це, повірте, не легко. Я це знаю. Така доля всіх
контактерів.
Вони попрощалися, як добрі приятелі, і професор провів Михайла Петровича аж до
виходу, бо їхня Порфирівна була непередбачувана, від неї всього можна було сподіватися.

А вдома на Михайла Петровича чекала неприємна несподіванка. Дружина, скористав-
шись його відсутністю, знаючи, що він буде проти, поклала доньку у психіатричну
лікарню. Оксана страшенно плакала, дорікала матері, що та не любить її, але Надія
Федорівна була невблаганна. Документи вона підготувала зарання, так що формальності
багато часу не забрали. І тепер Оксана вже була в лікарні. І може саме в цей час їй робили
уколи, котрі могли завдати дівчинці непоправної втрати здоров”я. Те, що потрібно хворій
людині, часто завдає шкоди здоровій.
– Що ж ти наробила ! – жахався Михайло Петрович. – Ти навіть не здатна того собі
уявити, якої непоправної шкоди може завдати нашій дитині таке, з дозволу сказати,
лікування. А документи ! Це ж на все життя ! Ти перекреслила майбутнє нашої доньки.
Лікувалася у психіатричній лікарні …
– Навпаки. Твоя байдужість і безпринципність може завдати нашій доньці непоправної
шкоди.
– Ти просто тупа, безмозка качка. Я дурно трачу час на порожні балачки, – зло кинув
Михайло Петрович і розвернувся, щоб іти. Та його зупинив єхидний голос дружини.
– Не спіши. Тебе до неї не пустять.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 + twelve =