5.
Вислухав ведмідь всіх уважно, подумав трохи і сказав:
– Ти, Рудохвоста, зле зробила, що скривдила бабусю. Тільки за те тебе треба покарати.
Гроші мусиш їй повернути.
– Та я не маю, – забідкалася лисиця.
– Тоді доведеться з твого хутра пошити дідові шапку.
– Ой-ой-ой ! Не треба шапку. Я пошукаю гроші. Я знайду.
– Так воно краще, – сказав ведмідь.
– За те, що ти курча з”їла, я б тебе не карав. Така вже в тебе лисяча вдача – тут нічого
не вдієш. Але нащо було бахвалитися перед господинею, чесну з себе вдавати ? За таке
карати треба. Треба тебе на ланцюг посадити, щоб ти там замість собаки подвір”я
стерегла.
– Ой-ой-ой ! Не треба на ланцюг.
– А за те, що ти хлопчика до лісу заманула і хотіла його вовкові віддати … Знаєш, мені
бракує слів.
Тут залунали голоси звірів зусібіч.
– Убити її !
– Шкуру здерти !
– Прив”язати до дерева і нехай здихає з голоду !
– Ні, – сказав ведмідь, – ми хоч і звірі, та вдачі у нас цілком сумирні. Я думаю, що
Рудохвосту треба віддати в звіринець.
– Ой-ой-ой ! А моя хатинка ?
– Більше вона тобі не придасться. В ній житимуть зайці. А ти будеш жити в клітці, і
на ній буде написано: „Найхитріша і найпідступніша в світі лисиця”.
– А як же бути з тією господинею, у котрої лисиця мала б бути за пса ?
– Оскільки два покарання одночасно лисиця відбувати не може, оскільки пес у тій
господі вже є, то доведеться якось відшкодувати господині завдані збитки. Мусимо бути
відповідальні за членів нашої лісової громади. Я власноруч принесу господині меду.
Гадаю, це її влаштує. Прощай, лисичко. Не згадуй нас лихом. Сама у всьому винна.
От як воно буває, коли хтось чинить зло. Всяке зло має бути покаране, аби нікому
не хотілося його робити.
Все до пори, до часу.