17.
Михайло Петрович підняв доньку на руки і дівчинка довго вдивлялася у вікно, а потім
пошепки сказала:
– Там – Лана. І її батько.
– А чому ти так тихенько про це кажеш ?
– Не можна. Мені сказали, що, коли я не перестану про них говорити, то мене ніколи
не випустять з тієї лікарні.
– Дурниці !
І Михайло Петрович пригорнув доньку до себе. Повітря в палаті було сперте і якесь
затхле. Крім Оксани, тут були ще дві дівчинки. Вони пильно стежили за батьком і
донькою. Михайло Петрович спробував відчинити вікно, але воно було загратоване і
не відчинялося. Михайло Петрович ледве стримався, щоб не сказати лайливе слово.
Зараз він сам був трохи схожий на божевільного. Як несамовитий, він вхопився за грати
руками і смикнув їх з усієї сили. Грати були укріплені міцно, але й Михайло Петрович
мав силу в руках. Санітарки не було. Вона, вочевидь, скористалася тим, що в палаті був
дорослий, вийшла собі, сподіваючись, що цей широкоплечий чоловік не дозволить нікому
зробити щось легковажне. Бачила б вона …
Михайло Петрович повернувся до доньки.
– Там в пакеті одяг. Переодягайся.
– Ура ! – гукнула радісно дівчинка і кинулася скидати з себе лікарняний одяг і одягати
свій. Він мусить її забрати звідси. Михайло Петрович ще не знав, як він це зробить. Але
знав, що мусить. А зараз він конче хотів зламати ті грати і відчинити вікно. Для чого ?
Того він і сам до ладу не знав. Дві пари дитячих оченят пильно стежили за ним. Оксанці
було ніколи – вона спішила переодягнутися і причесатися. А двоє худеньких блідих дів-
чаток уважно дивилися на дорослого дядю, котрий робив те, чого не можна було робити.
Вони дуже хотіли, щоб він зламав ті осоружні грати, але незабаром навіть вони зрозуміли,
що йому з ними не впоратися.
– У нього ж нема інструментів, – сказала білявенька. А дівчинка з довгою кіскою гукнула:
– Дядечку, там в коридорі вікно без гратів. І відчиняється. Я там з мамою часом
розмовляю. Її до мене не пускають, то тьотя Ліна іноді дозволяє мені з мамою через вікно
поговорити.
Михайло Петрович повернувся до доньки. Вона стояла в своєму одязі і тепер вже
була схожа сама на себе, щаслива, усміхнена, тільки трохи бліда.
– Ходімо, – кинув їй Михайло Петрович і пішов швидким кроком, не озираючись, чи
встигає за ним Оксана. Знав: встигне. Вона бігтиме, а таки встигне за ним. Повернув не на
сходи, а до вікна. Розчахнув його настіж і гукнув на вулицю:
– Лано, ми тут.
Внизу почувся радісний тоненький голосок. А далі, не думаючи ні про що, Лана
підстрибнула, а потім плавно злетіла і на очах здивованого натовпу і головного лікаря, що
саме вийшов запросити до свого кабінету інопланетян, в існування яких він категорично
не вірив, підлетіла до четвертого поверху і впурхнула у відчинене вікно.
– Молодець, Лано, – гукнув їй услід професор Гринів. А потім до головного лікаря:
– Ну що ? Переконалися ? Чи вам потрібні ще якісь докази ? А тепер я у вас запитаю: так
є інопланетяни чи нема ? А ще запитаю: так це реалії чи маячня дівчинки Оксани Кравців,
котру ви тримаєте в себе за гратами ?
– Та, власне … Ця дівчинка … це феномен, що ще невідомий науці. Літаюча дівчинка !
Тільки подумати ! Але ж вона могла розбитися !
– Не могла, – сказав Ланин батько професор Календ, про котрого чомусь всі якось забули.
– Вона не могла розбитися, бо це для неї річ звичайна. Така приблизно, як для землян
ходити. Правда, тяжіння на нашій планеті дещо відрізняється від земного, та це не дуже
суттєво. Але …
Тут всі перелякано глянули вгору. Вони побачили …
Лана з Оксаною так зраділи зустрічі, що миттєво забули про всі злигодні, які їм