Коли на дворі дощ

2.
– Але ж ви самі сказали, що у гаманці були гроші.
– Та я власне … ну не гудзики у ньому тримають. Мабуть, були колись і гроші, на те
він і гаманець, але я про них нічого не знаю.
Пішла бабуся. Вона щось не дуже повірила у чесність Рудохвостої. Але ж нічого не
доведеш.
А то якось нишпорила лисиця поблизу садиби одного господаря. Причаїлася
в кущах та зорить. На подвір”ї у холодочку сиділа собі квочка з курчатами. Лисичка
так і прикипіла до них і носом, і очима. Ну як би його вкрасти ? Ну хоч одненьке …
Та як ти вкрадеш ? На подвір”ї пес. Він, правда, прив”язаний, та однак лячно. Та й
господиня вештається у дворі. І лячно лисичці, і курчатка страх як хочеться. Аж раптом
якесь дурне курча відбилося від гурту і шасть у траву. А лисичка ще й покликала його,
неначе господиня, що курчатам їсти дає.
– Ціп-ціп-ціп.
Але тихенько, щоб ніхто не чув, лише оте мале курча. Воно й пішло на поклик. А
лисичка його хап – та й з”їла ! Але того їй видалося замало. Їй ще захотілося, аби її
похвалили. Вийшла вона з кущів – та й до господині:
– Пробачте, пані …
Господиня аж здригнулася: де ж це бачено, щоб лисиця на подвір”я зайшла, як до себе
додому ? І собаки не злякалася, що так і рвався з ланцюга. А тут вона ще й заговорила –
дива та й годі.
– Я тебе слухаю, лисичко. Кажи, не бійся. Що у там у тебе ?
– Та я, розумієте, найчесніша лисиця у світі. А тут я почула … курчатко ваше заблудилося.
Там у траві пищало. То я й подумала, що треба вам сказати, аби з ним нічого не
трапилося. Воно ж таке маленьке і таке …
Лисичка хотіла сказати „смачненьке”, але вчасно похопилася.
– Де ж воно ? – кинулася господиня. – Дякую тобі, лисичко. Добре, що сказала. А то
сорока чи тхоряка якийсь надійде – може пропасти курчатко.
Покликала господиня дітей та й ну шукати за курчам. Вже все обдивилися – нема. Як у
воду кануло. А лисиця стоїть собі, облизується, ледве що не посміхається. Аж тут
шестилітній Сашко і каже:
– Мамо, он кров на траві. А у лисички он пір”ячко пристало від нашого курчати. Це
лисиця його, мамо, з”їла.
Як почула це лисичка, то відразу й хотіла втекти, але ворота зачинені, а тут ще й діти
стоять, патики побравши. Вона круть, вона верть, а тікати нікуди. А господиня до неї:
– Признавайся, Руда, з”їла наше курчатко ?
– Та воно якось само з”їлося. Я й не помітила, коли.
– А навіщо ж ти, нахабо, ще й до мене після того прийшла ?
Та й ну лисицю лупцювати. Ледве вона втекла. І назавжди зареклася і близько
підходити до людських осель. Але хіба ж їй можна вірити ?

Якось вже так трапилося, що п”ятилітній Сергійко заблукав у лісі. Ув”язався за
хлопцями, а потім відбився від гурту та й заблукав. Діти відразу якось не похопилися –
і Сергійко лишився в лісі. Спершу він розглядався довкола цікавими оченятами, а
потім розплакався. Отут лисичка й нагодилася.
– Хлопчику, – покликала тихенько, щоб не налякати дитину дорешти. – Ти, здається,
заблукав ?
– Так, – відповів хлопчик, хлипаючи. – І я хочу додому. А хто ти ? Ти часом не вовк,
котрий з”їв Червона Шапочку ?
– Ні, я лисичка-сестричка.
І вийшла з кущів.
– Ой, – захоплено вигукнув Сергійко і плакати забув. – Ти і справді лисичка. А я тобі

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three × three =