7.
– Оксано … донечко … Ти мене чуєш ?
– Чую, тату.
– Ти маєш розповісти нам все. Все, що тут відбулося, бо інакше … Розумієш, ти
захворіла, а ми не знаємо, як тебе лікувати, бо не знаємо, що з тобою. От ти, коли
марила, часто вимовляла слово „Лека”. Ти можеш пояснити, що це означає ? Це лелека ?
– Ні. Це – лялька. Електронна лялька. Ну … як робот, тільки дуже схожа на людину. Це
була дівчинка. Як … я. І ще … як Лана.
– А хто така Лана ?
– Теж дівчинка. Але справжня. Лана – інопланетянка.
– Все це тобі наснилося ?
– Ні, все це було насправді. Я побувала на їхньому зорельоті. Тому й захворіла. Від
перенапруження. Батько Лани сказав, що все це пройде. Але … він сказав … як же він
сказав ? А-а, згадала. Він сказав, що потрібен час і догляд.
Батьки переглянулися. Мати мовчала, а батько продовжував розмову.
– А ти б могла нам розказати … ну, скажімо … про цей зореліт ?
– Так, таточку, я неодмінно розкажу. Це дуже цікаво. Але зараз я ще трохи посплю.
Можна ?
І дівчинка заплющила очі.
– Вона зовсім безсила, – тихо сказав батько. – Нехай відпочине. Тут явно криється якась
загадка.
– Ти що, не розумієш, що у дитини порушена психіка ?
– Я в тому не певен.
– Її треба в лікарню, до доброго психіатра.
– В психіатричку ? Оксану ? Ну вже вибач. Я того не допущу.
– Але ж хіба ти не чув, що вона говорить ? Леки, зореліт, інопланетяни … Це ж маячня.
– Послухай … я знав, що ти недалека розумом жінка, але не думав, що це так безнадійно.
– Я недалека ?
Закипала сварка.
– Ну, вибач. Я погарячкував.
– Ні, почекай.
– Послухай, люба, нам з тобою не можна зараз сваритися. Я вибачився. Все. Але Оксану
в психіатричку я не дам.
– Бо ти й сам хворий. Тебе також треба в психіатричку.
– Одна ти у нас розумна.
– Розумна. І я не буду мовчки дивитися, як гине моя дитина.
– Ходімо звідси – і нехай вона спить. По-моєму, для неї це зараз найнеобхідніше.
– Нікуди я не піду. Я її більше саму не залишу. А раптом з нею знову щось станеться ?
– Нічого з нею не станеться. Біжи і подбай про легку вечерю для дитини. Якщо вже так
треба, то я тут побуду.
Оксана спала. Час від часу вона посміхалася, щось пошепки казала, а часом
здригалася і на її обличчі був переляк. Раптом дівчинка відкрила очі і зарячково
зашепотіла:
– Татку …
– Що, донечко ?
– А мама де ?
– Пішла готувати тобі вечерю.
– Добре, а то мама подумає, що я марю… Я знаю одну таємницю. Її треба розказати
нашим вченим чи ще там кому.
Батько спохмурнів. Тепер і йому здалося, що з його донькою таки не все гаразд.
„Мабуть, дружина має рацію” – подумав, а в голос сказав:
– І що ж треба сказати нашим вченим, моя люба донечко ?
– Я, татку, не хвора. Я зовсім не хвора. До нас прилітає зореліт. Його ще на Землі
називають НЛО. Він з іншої Сонячної системи. З планети … я забула, як та планета