16.
Обличчя професора Гриніва вкрилося плямами.
– Я перепрошую, – сказав він, ледве себе стримуючи. – Не маю честі знати, як пана звати,
бо пан не відрекомендувався … але тоді і я можу вас визнати хворим на тій підставі, що
ви не вірите в існування інопланетян, коли це факт очевидний.
– Та як ви смієте ?
– Смію, бо ви образили мене нізащо-ніпрощо. А я також професор, тільки з іншої
галузі. Я якраз і займаюся космічними контактами.
– Невже такими дурницями хтось може серйозно займатися ?
– Це зовсім не дурниці. І я вам це доведу, якщо ви дозволите, аби сюди пропустили двох
інопланетян, що стоять біля дверей лікарні. Це чоловік з донькою.
– Ви це серйозно ?
– Цілком.
– І які вони ?
– Звичайні. Як ми з вами.
– Та ну ! А звідки тоді я знатиму, що вони – інопланетяни ? У них документи є ?
– Ні, нема.
– А як тоді ви доведете мені, що це не придуманий спекталь ?
– Ну … доведеться повірити на слово.
– На слово ? Ні вже, вибачайте ! Я маю справу з хворими людьми. Вони навчили мене
нікому не вірити на слово. Уявляєте, що було б, якби я вірив всьому тому, чого я
наслухаюся за цілий день ?
– Але ж я дуже надіюся, що пан головний лікар спілкується і з нормальними людьми.
– Так, так, звичайно, але …
– Дозвольте все-таки, аби ті двоє увійшли. Може вони вас якось переконають. Я повірив їм
з першого погляду.
– Або вони мене переконають, або я покладу їх у свою лікарню.
– Ні вже. Вибачайте, але над ними у вас влади нема.
– Ви тут розбирайтеся, – сказав Михайло Петрович, що досі мовчки слухав своїх розумних
диспутантів. – Все це дуже цікаво, але я мушу зайти до Оксани. Дівчинка таке пережила.
Я мушу її заспокоїти. Від такого стресу і справді можна збожеволіти. Чи можу я
надіятися, що після всього почутого ви випишете мою доньку ?
Головний лікар зневажливо глянув на Михайла Петровича.
– Я не можу вам зарання нічого обіцяти чи гарантувати. Проти медицини і я безсилий.
Я не знаю, що показали обстеження і що ще покажуть.
– Чи не скажете ви мені все-таки, в котрій палаті лежить моя дочка ? На правах батька я
хотів би її відвідати.
Головний лікар ще трохи повагався, а потім, заглянувши в папери, сказав:
– Четвертий поверх, 488 палата.
Михайло Петрович тут-таки вийшов з кабінету і, не чекаючи на ліфт, пішки став
підніматися на четвертий поверх.
Оксана заплакала і кинулася до батька. Михайло Петрович сам заледве не
розплакався. А донька обвила рученятами батькову шию, ковтаючи сльози і слова,
казала:
– Таточку, я знала, що ти прийдеш. Тільки чому тебе не було так довго ? Не залишай мене
тут, не залишай. Забери мене звідси. Я маму так просила ! Я так плакала ! Ходімо звідси,
таточку.
Батько гладив доньку по голівці і мовчав. Він не знав, що їй сказати. Залишати її тут
більше не можна – це однозначно. Але він не знав, що вирішить головний лікар.
– Заспокойся, донечко. Все буде гаразд.
– І ти мене звідси забереш ? Скажи, забереш ?
– Ти краще підійди до вікна. Чекай, я не знаю, куди виходять твої вікна. Ага, звідси видно.
Дивися. Хто там внизу ?