Коли на дворі дощ

10.
– Як це – не пустять ?
– А так, дуже просто. Я сказала, що ти неурівноважений і щоб тебе до неї не пускали,
бо ти можеш причинити їй тільки шкоду, бо ти потураєш її маячні. Лікар зі мною пого-
дився. Так що вибачай.
Михайло Петрович був ошелешений. На якийсь час він просто скам”янів. Йому просто
відібрало мову. Потім він оговтався і майже пошепки сказав:
– Ти що ? .. Ти що ? .. Збожеволіла ? Мене, батька, не пустити до моєї дитини ? Та як
ти сміла ? Знаєш … дасть Бог, закінчиться вся ця історія – і я негайно подаю на
розлучення.
– Овва ! Злякав ! Ну і подавай. Хоч сьогодні. Після тих образ, яких я натерпілася від тебе,
я й сама більше не хочу з тобою жити.
Михайло Петрович пішов до лікарні, маючи намір зустрітися з головним лікарем. Не
може ж такого бути, щоб його ніхто не вислухав і не зрозумів. Але головного лікаря не
було – був на якійсь нараді. А всі інші були тупі чи глухі, чи може перебрали хворобу
від своїх пацієнтів.
– Не можна. Пускати не велено. Дівчинка знаходиться на обстеженні.
Зателефонував професору Гриніву.
– Це я, Михайло Петрович, що був у вас сьогодні.
– Що трапилось ?
– Дитина вже в лікарні. Дружина влаштувала, доки мене не було.
– Я так і думав. Тільки не сподівався, що це буде так швидко. Переважно це триває довше.
– Дружина все готувала потай. Я нічого не знав.
– Що ж, така сумна доля всіх контактерів. Та ви не хвилюйтеся, ми її вирвемо.
– Але ж найстрашніше те, що моя дружина все влаштувала так, що мене до Оксани не
пускають. Я навіть не зможу підтримати дівчинку, заспокоїти її.
– Як це – не пускають ? – не повірив професор. – Батька не пускають ?
– Уявіть собі. Дружина переконала їх, що я – неврівноважений, підтримую її маячню і тим
завдаю дитині непоправної шкоди.
– Чортзна-що ! Хтось тут явно хворий. Але, Слава Богу, не ми з вами. І не наша дівчинка.
Ну, от що, друже. Сьогодні ми з вами вже нічого не зробимо.
– Як ? І донька залишиться там ? Це жахливо. Вона там сплачеться. Вона ще така
маленька. А головне – вона мене чекає і вірить, що я врятую її від тієї напасті.
– На жаль, сьогодні ми вже нічого не зробимо. Головного нема, а без нього, самі знаєте …
Та ви не журіться. У мене є спеціальна перепустка. Мене пропустять. Я дівчинку
заспокою. А завтра о дев”ятій я чекаю вас біля лікарні.

Тієї ночі зореліт знову завис над сонним містом. З нього випурхнула маленька істота.
Це була дівчинка Лана. Як маленьке ангелятко, летіла вона, граційно і плавно, тримаючи
напрямок до знайомого вікна Оксаниної кімнати. Але що трапилося ? Лана повертається
назад. Надто швидко повертається. На зорельоті явно хтось хвилюється. Маленькі
вогники-зірочки так і мерехтять. Ось Лана вже підлетіла до зорельоту. Там на неї чекає
батько.
– Ну що ? – запитує він, як тільки донька опинилася з ним поруч.
– Вікно зачинене. Оксанчине ліжечко застелене. Я про всяк випадок облетіла довкола,
заглянула у всі вікна, але її в будинку немає.
– Справи кепські. Дівчинка в небезпеці. Треба її рятувати.
– А як ?
– Я ще сам до ладу не знаю. Нам бракує досвіду. Треба йти на контакт з землянами.
Відкладати більше не можна.
– Це небезпечно ?
– Ну … як тобі казати … Наслідки можуть бути непередбачувані. Але ми мусимо. Дівчинка
із-за нас, як кажуть земляни, ускочила в халепу. Треба її рятувати.
– Вона ж мене врятувала. Правда, татку ?

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

fifteen + 4 =