14.
– Можливо. Ми вже дечого досягнули. Але, на жаль, ті досягнення не завжди нам на
користь. Та про це ми ще будемо говорити. Мусимо говорити, бо загроза надто велика.
Передові сили мусять об”єднатися. Але зараз не про те треба думати. Дівчинка із-за нас,
як у вас кажуть, ускочила в халепу.
Мова у Календа була чиста, майже без акценту. Тільки звуки „с”, „з” і шиплячі він
вимовляв ніби з присвистом. Та це не заваджало добре його розуміти. Михайло Петрович
спитав:
– А де ви так добре навчилися нашої мови ?
– О, ми знаємо багато мов. Бо як же інакше ? У нас є спеціальні інститути, котрі
займаються мовами інших планет. Там можуть вчитися навіть діти, котрі готуються
стати посланцями. Але про все це потім. А зараз давайте думати, як нам діяти. Бо, доки
ми з вами тут розмовляємо, дівчинка перебуває під наглядом лікарів. А це дуже
небезпечно здоровій дитині.
– Дуже шкода, але наш цікавий симпозіум доведеться відкласти, – сказав Микола
Гнатович.
– Найперше ходімо до головного лікаря, – запропонував Михайло Петрович.
– Всі ? Нас не пустять, – занепокоївся професор Гринів.
– Давайте спробуємо ваші земні можливості. А якщо не допоможе, тоді ми спробуємо
свої.
Всі гуртом підійшли до віконечка. Попереду – Михайло Петрович.
– Ми до головного лікаря. Надіюсь, він сьогодні вже є ?
– Так, він у себе. Але вас забагато. Всіх я не можу пропустити.
– А якщо ми – делегація ? – не здавався Михайло Петрович.
– Ну … тоді я вас взагалі не пропущу. Приймати делегацію ми зараз не готові.
– Ні-ні. Це я пожартував. Ми з професором – до головного лікаря, а ці двоє – провідати
мою доньку.
– Прізвище вашої доньки ? Бо вони чомусь його не знали. Я їх запам”ятала. З самого ранку
тут стовбичать. А прізвища не знають, – не вгамовувалася балакуча стражниця.
– Прізвище моєї доньки – Оксана Кравців.
Стражниця погортала якісь папери.
– Є така. Але до неї не можна. Тільки матері.
– Що за дурниці ! Що вона, кидається на людей ? – обурився професор.
– Не знаю. Може й кидається. Тут все може бути. Не велено пускати – і все. А я що ? Я
тільки виконую все, що мені кажуть.
Михайло Петрович повернувся до своєї групи.
– Що робимо ?
– Ми з вами йдемо до головного лікаря, – сказав професор Гринів. – А вони нехай чекають.
Позаду наростав гомін.
– Чергу затримують.
– Йдіть або туди, або сюди.
– Тільки подумати: не можна – а вони пруться.
– Нахаби !
– Не зважайте, – заспокоїв Михайло Петрович Календа та Лану, що вже починали
хвилюватися. – У нас, на жаль, вистачає отаких, скажімо, не дуже розумних людей.
– Ви чули ? Він ще й нас ображає !
– Хам !
– Та заспокойтеся, – спокійно сказав Микола Гнатович. – Якщо ви прийшли сюди, значить,
у всіх вас є свої проблеми. А у нас – свої. Не треба виливати злість один на одного. Це
зовсім нічого не змінить і нікому нічим не допоможе. Я готовий вибачитися за Михайла
Петровича. Він погарячкував. Але зрозумійте і його: батька не пускають до доньки.
Черга знову завирувала, але тепер її гнів був спрямований уже в інший бік.
– Хами !
– Хапуги !