Коли на дворі дощ

2.
Песик відкрив очі, потягнувся і тихенько загавкав. Лана відсмикнула руку.
– Та не бійся ти його, – засміялася Оксана. – Він не справжній.
– Ой, цей песик – це майже Лека. Бійся електронних іграшок. Вони – Леки. А головне –
слід запам”ятати, що вони злі і жорстокі, бо у них немає серця. Коли земляни навчаться
робити досконалі електронні іграшки, може статися лихо. У нас Леки все частіше
підмінюють справжніх дітей. Ми просто зобов”язані вас застерегти.
– Ну, добре. У нас ще Леків нема, і ти можеш сміливо взяти мою Барбі. Хочеш, я тобі
одну подарую ? У мене їх дві. Ну візьми, не бійся. Подивися, яка вона гарненька.
Час спливав дуже швидко. Наближався ранок, і дівчаткам пора було прощатись. Вони
трималися за руки і їм ніяк не хотілося розлучатися.
– Я мушу йти, – сказала Лана. – Бачиш, он мій НЛО моргає: пора, мовляв.
– А хто там, на НЛО ?
– Там мій тато. Я його дуже просила, щоб привіз мене до земної дівчинки, і він привіз
мене до тебе. Ну, прощай.
– І ми більше ніколи не зустрінемось ?
– Ну чому ж ніколи ? Я ще колись упрошу тата, аби мене до тебе привіз. Він тут часто
буває – веде спостереження за землянами. Тільки ти нікому з дорослих про нашу зустріч
не розповідай. Тобі однак не повірять. Ще й сміятися з тебе будуть або лікувати почнуть,
наче хвору. Тоді лікарям дуже важко довести, що ти здорова. Таке буває. Мені тато
розказував. Ну, прощай. Будь обережна.
І Лана випурхнула з вікна, наче у неї були крила. Ні, крил у неї не було, але вона летіла.
Отак розпустила руки, плавно керуючи своїм гнучким тілом, летіла собі, наче пливла у
повітрі.
– Розіб”єшся, – ледве не крикнула Оксана. – Це ж дев”ятий поверх !
Але Оксана не крикнула. І добре зробила. Бо всіх би розбудила своїм криком. А тим
часом Лана вже була на НЛО. Маленька зірочка ще по-змовницьки моргнула Оксанці,
прощаючись, і зникла у космічній далині.

Вранці мама була дуже здивована. Всі Оксанчині іграшки валялися по цілій кімнаті,
а дівчинка спала так міцно, що проспала сніданок.
– Що це з нею ? – захвилювалася мати. Але батько її заспокоїв.
– Набігалася вчора – от і спала.
– А розкидані іграшки ?
– Не прибрала. Нічого страшного.
– Коли я до неї заходила, щоб сказати їй на добраніч, всі іграшки були на місці.
– Люба моя, ти зі всього робиш проблеми. Навіть якщо дівчинка тихенько встала після
того, як ти від неї пішла, встала, щоб ще трішки побавитися, нічого страшного у тому
нема. Я тебе прошу, краще посміхнися їй і спитай нашу доню, як їй спалося і що їй
снилося.
І саме тут до кімнати увійшла Оксана. Батько спитав, посміхаючись, наче нічого не
сталося, бо насправді нічого і не сталося:
– Що снилося нашій донечці, що вона так довго спала ?
– Ой, тату, ой, мамо, мені таке снилося ! Снилося мені, нібито до мене в кімнату через
вікно впурхнула дівчинка-інопланенятка. Ну ніби насправді. Я й не знаю … А може це був
не сон ?
– Сон, сон, донечко, – сказав тато і поцілував її ще сонне волосся. А потім тихенько
до дружини:
– Звичайні дитячі фантастичні сни. Я ж казав.
– Ой, це мене чомусь непокоїть, – хвилювалася мати.
– Заспокойся і давай дитині їсти.

Минав час. Лана більше не прилітала, і Оксана майже зовсім впевнилася, що все це їй

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seventeen + 3 =