Коли на дворі дощ

4.
– Це теж дуже негарно – їсти маленьких, беззахисних зайчиків чи козенят. А чи не міг би
ти їсти, скажімо, кашу чи пиріжки ? Це дуже смачно.
– Яке миле хлоп”я, – сказав вовк до лисички. А хлопчикові відповів:
– Розумієш, річ у тім, що у мене немає мами, аби варила мені кашу чи пекла пиріжки. А
то я б ними охоче поласував.
– А твоя вовчиця хіба не вміє ?
– Ні, не вміє.
– Моя мама могла б її навчити. Вона дуже смачно готує.
Доки точилася така мила розмова, котра могла б закінчитися для хлопчика дуже
сумно, бо ми не звикли довіряти вовкам, а хлопчик того ще не знав, бо був дуже
маленький, ворона, на що вже прикра птаха, а й та не могла дивитися на таке
випробування для дитини. Полетіла вона до Сергійкової мами та й зарепетувала на все
подвір”я:
– Кар ! Кар ! Ви тут сидите ! А вашого Сергійка лисиця заманула у свою хатинку. Там
він зараз з вовком розмовляє. А ви знаєте, як це небезпечно ? Одна дівчинка вже колись
розмовляла. І ви знаєте, чим все закінчилося. Кар !
– Боже мій ! – сплеснула руками мама. – Наш Сергійко ! Біжімо швидше. Вороно, люба,
показуй нам дорогу. Тільки не лети дуже швидко, бо ми за тобою не встигнемо.
Батько, мати і сусід дядько Микола з рушницею пішли до лісу шукати Сергійка.
А над ними, каркаючи, летіла ворона.
Принишкли схвильовано, підходячи до лисичиної хатинки. І раптом чують
дзвінкий голосок Сергійка:
– А ти, вовчику, зовсім схожий на нашого собаку. І вуха в тебе такі самі, і хвіст. Тільки
ти весь закудланий і в реп”яхах. От якби тебе трохи причесати …
– Боже мій, – зойкнула мама. І від її голосу всі наполохалися. Вовк чкурнув у кущі,
лисиця – у свою хатку, а Сергійко залишився сидіти на пеньку так спокійно, ніби він
сидів у себе вдома. Мама так і кинулася до сина, обнімаючи та цілуючи його і не
витираючи сліз, що рясно текли з її таких гарний карих очей.
– Мамо, чого ви ? – дивувався хлопчик. – Нічого ж не сталося. Ну заблукав я трохи.
Це з кожним могло трапитися. Ми тут собі так гарно розмовляли – я, лисиця і вовк. З
вовком ми подружилися. Він зовсім не страшний. Він, мамо, як наш Рябко. І куди він
подівся ?
– Ходімо, сину, додому.
– Ні, треба ще трохи почекати. Може той вовк надійде. Незручно якось піти, не
попрощавшись. Ще образиться.
– Дурненький ти, Сергійку. Ти так нічого і не зрозумів. Добре, що ти такий малий.
Це врятувало тебе від переляку.
Батько підхопив Сергійка на руки і вони пішли додому, щасливі, що з дитиною
нічого лихого не трапилося.

Лісовій громаді набридли витівки Рудохвостої.
– Скільки ж можна терпіти її нахабство !
– Це ж ганьба для нашої лісової громади.
– Незабаром вона накличе мисливців на наші голови.
– Нам з людьми треба жити мирно. Хто нас взимку підгодує, коли довкола все засипле
снігом ?
Вхопили лисицю та повели до лісового суду. Судом на той час правив старий
ведмідь – статечний, поважний, думав довго, зате рішення приймав виважені і справед-
ливі.
– Спасу від неї нема ні людям, ні лісовим мешканцям.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

four × 3 =