ВОРОТА

Стояли собі ворота. Їм було вже багато літ. Були вже зовсім старі. Рипіли на
незмащених завісах, жалілися вітрові:
– О-ох ! О-ох ! Хоч би хто-небудь нас полагодив та змастив наші завіси, то може б ми
ще простояли трохи. О-ох ! О-ох !
Вітер жалів їх та обминав стороною. Що за втіха сильному ламати старе ? Нехай ще
постоять.
Та проходив якось хлопець Мишко – син господині того подвір”я і тих воріт.
Він тут проходив за день не один раз, та цього дня його погляд мимобіжно ковзнув
по воротах.
– Ти диви, як похилися. Зовсім вже старі. Та нічого, завіси змастимо, стовпці вкопаємо,
трохи підфарбуємо – та й ще постоять.
І не забув хлопець: як сказав, так і зробив. Стоять ворота, як нові – любо глянути.
Постояли отак трохи, в калюжу на себе видивляючись, – та й ну вітрові жалітися:
– Недобрий хлопець той Мишко. Стояли ми собі, рипіли потихеньку – мали те рипіння,
як пісню для розради. І вже та наша пісня комусь завадила ! Взяв той хлопчисько та й
полагодив нас, ще й завіси змастив !
– То, виходить, він зробив зле? – здивувався вітер.
– Певно, що зле. Хто його просив нас лагодити ? Стояли собі – хай би стояли. Рипіли
собі – хай би рипіли. А то взяв та й полагодив !
– Ах, ви, невдячні, – сказав вітер. Та й зашумів, засвистів – аж дерева понагиналися.
Жаль йому було Мишкової роботи. Хлопець дуже старався. Та така його злість взяла
на ті невдячні ворота, що не міг себе стримати. Їх треба було провчити. Натужився
вітер ще трохи, та як завіє – аж ворота зірвав та жбурнув геть, як непотріб якийсь.
Затих вітер, заспокоївся. Вийшов Мишко з хати, глянув з жалем на ворота та й
сказав:
– Ет, старі вже зовсім. Треба нові зробити.
Потратив хлопець ще скількись часу та й зробив нові ворота. Стояли вони, такі веселі,
що, здається, аж сміялися. І до вулиці, і до людей, і до вітру. Дивувалися люди:
– О, Мишко ворота нові поставив. Гарні ворота. Молодець Мишко.
А старі ворота що ? Лежали жалюгідні та нещасні, аж доки Мишко взяв сокиру
та й порубав їх, щоб занести матері на паливо. Добре горіло сухе дерево, а в гуготінні
полум”я так і вчувалося:
– О-ох ! О-ох !
Та до того вже ніхто не дослухався. А може стояли б собі ще й досі …
Отакі й люди бувають. Живуть, як ті ворота рипливі: охають, за старими бідами
жалкують, кращих зміг не помічаючи.