s ЯК ПЕРЕМОГТИ ДОЩ

Хвалився розум, що він все може. Хвалилася коса, що всіх нагодує. Хвалилося
сонце, що всіх обігріє. А дощ послухав ту мову і сказав:
– А дзуськи ! Я найголовніший. Як захочу, то весь ваш труд, весь ваш урожай намарно
пропаде.
І почав лити воду на землю. Іде дощ та й іде. Іде ніч, іде день, іде тиждень, іде другий.
Забідкалися люди:
– Що ж це буде ? Весь наш урожай пропаде.
– Вся наша праця намарно.
– А зима прийде – що ми їсти будемо ?
– Що їсти будуть наші діти ?
Вже сонце пробувало виглянути та осушити землю. Та де там ! Хмари закрили його,
зовсім оповили – не пробитися крізь них. Вже вітер пробував той дощ урезонити:
– Показав свою силу – і досить. Як же люди житимуть без урожаю ? А у них же малі діти.
– А мені байдуже, – сердито захлюпотів дощ,- нехай як хочуть, так і живуть. І вже зовсім
байдужісінько мені до людських дітей. Нехай людина вклониться мені і визнає, що я –
наймогутніший.
– Але ж без сонця ти й колосочка не виростиш, а без людського розуму та праці тим паче!
– То й що ! Зате я все можу згубити. От я який !
Довго думали на селі сиві діди і вирішили послати до дощу найкращу дівчину в
селі: може хоч дівоча врода умилостивить дощ. Ніхто й не завагався, кого послати. Всі
знали, що найкраща дівчина в селі – Настя Лимаренкова. Послали до Настиних батьків
двох найстаріших і наймудріших дідів: так, мовляв, і так. Робити нічого – треба. Та й
дівчині нічого не загрожує, хіба що змокне трохи. Одягнулася Настя у найкраще своє
убрання, одягнула стрічки та найкраще своє намисто, взяла парасольку та й пішла на
розмову з дощем. А тут і йти далеко не треба було. Тільки вийшла – а тут тобі й дощ.
Дощ, вгледівши таку красуню, аж йти забув: все дивився на дівчину з-за темних своїх
хмар. А Настя, не даремно ж її батьки розуму та звичаю вчили, поклонилася на всі
чотири боки та й каже:
– Шановний дощ, ми всі визнаємо силу твою. Ніхто не може змагатися з тобою і
перемогти тебе. Люди прислали мене до тебе з проханням великим: не губити наші
врожаї. Спочинь трохи, доки ми з полів наших хліб звеземо та картоплі повикопуємо.
А як осінь прийде, тоді й розгуляєшся – ніхто тобі й слова не скаже.
– Почув я тебе, дівчино, – обізвався громом дощ з-за хмари. – Коли хочеш, щоб я перестав
ваші ниви і сіножаті купати, стань мені за дружину, бо такої краси я ще зроду не бачив,
хоч обійшов увесь світ.
– А як же ж я можу стати тобі за дружину, коли ти – дощ, а я – звичайна людська дівчина ?
– А так: приходь завтра на те саме місце у весільному вбранні, а я тебе оберну хмаринкою
та й заберу.
Засумували батько з матір”ю. Жаль їм дочки своєї, але людей з їхніми малими
дітьми також жаль. І дали вони свою згоду на цей дивний шлюб. Сумна та невесела
ходить Настя, наче не заміж, а на той світ збирається. Але не відмовляється, бо не хоче,
щоб людська праця намарно пропала, щоб взимку люди зі своїми дітьми вмирали з
голоду.
– Краще вже я одна загину, – сказала дівчина та й заплакала.
– Не кажи так, дочко, – сказала мати. – Адже він тебе заміж бере, то й житимеш десь там,
далеко від нас.
Стали вони з матір”ю шити весільну сукню. Шиють і плачуть. А дощ все йде та йде.
Новина про Настине весілля розійшлася по селі. До двору Лимаренків посходилися
всі сільські хлопці, розгнівані та сердиті.
– Не дамо дівчину скривдити, – гукають.