18.
випали і які ще не минулися. Так можуть тільки діти.
– Лано, Ланочко ! Я знаю, ти прилетіла рятувати мене ! І ти не побоялася !
– Там внизу і тато мій є. Але ми не могли до тебе потрапити. Там внизу така … як це у вас
кажуть ? .. Мегера. „Не пущу” – каже. Але про це потім. А зараз … спробуй підлетіти.
Не забула ?
– Я не забула. Я тільки трохи ослабла від уколів і всяких ліків. Ні, ти тільки уяви собі:
мене лікували, щоб я тебе забула. Уявляєш ? Вони переконували мене, що тебе нема, що
ти – це маячня.
– Самі вони – маячня. І ти незабаром про них забудеш, як про жахітний сон. А зараз …
все-таки спробуй злетіти.
Оксана підстрибнула, а потім плавно повела руками і злетіла. Вона літала в коридорі над
головами тих, хто там був, а ті не могли нічого второпати і ладні були думати, що у них
починаються якісь галюцинації. Дівчатка кружляли одна довкола другої і сміялися. І був
це якийсь химерний танець, але заворожуючий, гіпнотизуючий, що від нього не можна
було відвести очей. На Михайла Петровича дівчатка зовсім не звертали уваги, наче його
тут не було. Він стояв знетямлений, дивився на дівчаток і не міг сказати й слова.
– Летимо туди, – сказала заклично Лана, показуючи за вікно.
Михайло Петрович злякано підняв руку.
– Лано, їй не можна, вона зовсім слабка. Ви можете розбитися.
– Ні, таточку, ні, ми не розіб”ємося.
– Я її підтримаю.
І дівчатка стала на підвіконні.
– Готовність, – сказала Лана, наче капітан космічного корабля.
– Я готова, – відповіла Оксана.
– І …
Дівчатка, відштовхнувшись, легко попливли в повітрі. Натовп ахнув. Головний лікар
заплющив очі і, як молитву, шепотів:
– Я пропав. Тюрма.
Розгублений Михайло Петрович ледве сам не стрибнув за дівчатками вниз з четвертого
поверху. Стримав себе на останньому порусі, а потім почув захоплений вигук натовпу і
тоненьке дитяче
– Опля !
Тоді він зважився глянути вниз. Весела і усміхнена, стояла його Оксана на землі, а біля неї
щаслива Лана. Ланин батько був спокійний, професор Гринів задоволено потирав руки, а
головний лікар так і тримався за голову. Складалося враження, що він і досі не може
прийти до тями і все ще сумнівається, чи він при здоровому глузді. Натовп вирував. Люди
не знали, що думати. Вони все бачили, але нічогісінько не розуміли, що тут відбувається.
– А я все ще тут ? – ніби аж здивувався Михайло Петрович і побіг вниз по сходах, не
чекаючи ліфта. Натовп зустрів його оплесками і радісними вигуками, наче це він щойно
плавно опустився вниз з четвертого поверху. Всі вже знали, що Михайло Петрович –
батько Оксани. Їхня історія передавалася з уст в уста. Але при всій тій сутолоці Оксанин
батько не забув про головне .
– Пане головний лікарню, прошу видати нам документи про виписку. Прошу також
неодмінно зазначити, що Оксана Кравців абсолютно здорова і що ваші підозри не
підтвердилися.
Головний лікар розгублено озирався.
– Прошу вас на хвилинку зайти до мене в кабінет. А дівчинка повинна негайно
повернутися в свою палату, інакше це буде виглядати, як втеча. Ми мусимо дотриматися
всіх формальностей. Ми все засвідчимо, зафіксуємо і підготуємо документи на виписку.
Завтра ви зможете забрати свою доньку.
– Ні вже, пане головний лікарю. Цей поріг ніхто з нас більше не переступить. І моя донька
також, – твердо і рішуче заявив Михайло Петрович. – Ви нещодавно сказали, що у вашій