12.
– Боже мій, і чого вам не спиться ? – ще більше розсердилася жінка. – Вони хотіли до
Оксани ! Мало чого хто хоче. Тут вночі спокою нема: „швидка” за „швидкою”. А вранці
ще й вони. Ще рано. Ще нікого не пускають. Тільки з дев”ятої години. Там же все
написано. Так що вам доведеться почекати. Чого ж ви так рано ?
– Ми приїжджі, – знайшовся чоловік.
– Ну … однаково.
Вони чекали. До лікарні підходили та й підходили люди. Певно, медичний персонал.
Всі кидали на них байдужі погляди і йшли собі далі. Очевидно, для них був інший вхід –
службовий.
– Значить, ми таки досить добре адаптувалися і стали схожими на землян, – тихо сказав
чоловік. Біля лікарні потрохи збиралися люди, що чекали, як і вони. Це явно були відвіду-
вачі. Вони відрізнялися тим, що кожен тримав у руках пакет.
– Що це у них ? – тихо спитала Лана, очима вказуючи на пакети.
– Щось із їжі для тих, до кого вони прийшли.
– А хіба тут у лікарні хворих не годують ?
– Та ні, мабуть, годують, але не достатньо.
– Ой, то це там десь і Оксана голодна, а ми для неї нічого не маємо, – захвилювалася Лана.
– Це нічого, – заспокоїв батько, – до неї, напевно, приходять її батьки. Це зараз не головне.
Але ходімо. Бачиш, віконечко вже відчинилося. Люди вже підходять, обминаючи нас.
Але жінка у віконечку раптом сердито сказала:
– Куди ? Куди ? Он люди приїжджі вже давно чекають.
І до них:
– Підходьте. Чого ж ви стоїте ? Вам до кого ?
– Нам до Оксани.
– Мужчина, прізвище, відділення ?
– Прізвище … ми не знаємо прізвища.
– А відділення ? Палата ?
– Ми нічого не знаємо. Ми приїжджі. Дівчинка зовсім маленька, така, як оця.
– То значить, вона в дитячому відділенні. Палату можна знайти. Але ж прізвище. Як же
так, мужчина, що ви не знаєте прізвище хворої ?
– Та, знаєте, діти подружилися. А вони рідко питають за прізвище, – знайшовся чоловік.
Це виглядало переконливо, але становища не рятувало.
– На жаль, я нічим не можу вам допомогти.
– А що ж нам робити ?
– Не знаю.
Позаду загомоніли люди.
– Мужчина, ви затримуєте чергу. Відходьте.
– Не знають нічого і йдуть.
– І як так, щоб прізвища не знати ?
– Ні, таке може бути. Діти собі бавилися …
Вони вже відійшли, а в черзі ще довго розмірковували люди, чи може таке бути, чи не
може. Розмірковували, сперечалися, забувши на часинку про свої проблеми.
Лана з батьком відійшли в бік і стали думати, що ж їм далі робити. Як же вирятувати
дівчинку з тієї страшної лікарні, коли вона зовсім не хвора ? До них підійшов Михайло
Петрович, що вже давно спостерігав за ними. Він чекав, що вони от-от з”являться.
Михайло Петрович відразу їх запримітив. Дивився за ними, аж доки не впевнився, що це
таки вони. Він слідкував за сценкою біля віконечка, а тепер сміливо і впевнено підійшов
до прибульців. Він тихо сказав:
– Її прізвище Кравців. Кравців Оксана.
– Кравців ? – здивувався чоловік. – А звідки ви знаєте, кого ми шукаємо ?
– Знаю. Бо я її батько.
– Он як ! Я радий. Нам просто пощастило. А то у нас тут халепа вийшла з тим прізвищем.