11.
– Так, вона тебе врятувала. Ризикуючи своїм життям. Якби Лека щось запідозрила, вона б
могла її просто скинути на землю, і дівчинка неодмінно розбилася б. Та й на зорельоті їй
загрожувала небезпека.
– То що ми будемо робити ? – непокоїлася Лана.
– Земляни не агресивні. Але вони надто мало знають. Вони не вірять, що ми – це
реальність. І тому можуть накоїти лиха. Та й ми ще надто мало знаємо про землян. Та
найгірше те, що я не можу обійтися без тебе. Ти мусиш мені допомагати. Я знаю, що це
до деякої міри ризиковано, але нічого не можу зробити. Ти мені потрібна. Я не можу
ніким тебе замінити.
– Можеш на мене покластися, тату. Ти знаєш, що я смілива і добре підготовлена. За мене
можеш не боятися.
– Я знаю. Але все-таки … Якби я міг, то краще обійшовся б без тебе.
– Я б тобі такого не дозволила, – засміялася Лана.
– Отже, тату, як земляни кажуть, твій план дій ?
– Біда в тому, що ніякого плану дій у нас нема і бути не може. Ми не знаємо, як себе
поведуть земляни. Треба буде діяти залежно від обставин. Найперше, що ми маємо
зробити, це замаскувати наш зореліт десь у лісі. Замаскувати так, щоб його ніхто не
зафіксував.
– Ти покриєш його хмаринкою захисту ?
– Так, доведеться. Тоді його не зафіксують ніякі радари.
– А ми що ?
– А ми до ранку мусимо добратися до міста, бо завидна ми літати не зможемо. Уявляєш,
що було б, якби хтось з землян побачив, що ми летимо ? Зібрався б натовп і ми б нічого
не змогли зробити. По місту нам доведеться ходити пішки. Навіть транспортом землян
ми скористатися не зможемо, бо за нього треба щось платити, а ми до того не готові.
Тепер навіть ти зрозуміла, наскільки ми зле підготувалися до цієї експедиції.
– А може використати екстракт невидимості ?
– Ні, ми не можемо хоча б тому, що мусимо спілкуватися з землянами. Найперше нам
треба розпитатися, де та їхня лікарня, в котру могли влаштувати дівчинку, а вже потім
думати, як її звідти вирвати і зробити так, щоб вона туди більше не потрапила. Пішки
ходити нам буде важко. Земне тяжіння суттєво відрізняється від нашого.
– Це просто треба звикнути, тату. Я вже майже звикла.
– Це тобі так здається.
– Ні, не здається. От я тобі це доведу.
– Добре, добре. Я знаю, що ти у мене смілива і здібна космонавтка. Тільки будь обережна,
не привертай до себе уваги. Поки що ми мусимо скидатися на землян.

Вулицями міста йшов чоловік у широкому плащі. Якщо добре придивитися, то плащ
той відсвічувався голубоватим сяйвом, але до чоловіка ніхто особливо не приглядався.
Починався новий день – і всім було ніколи. Хтось поспішав на роботу, хтось на навчання,
а хтось – на базар. Одні поспішали щось продати, а другі – купити. Поряд з чоловіком
йшла маленька дівчинка в одязі, схожому на наші спортивні костюми. Хода в обох була
якась чудна. Виглядало так, що чоловік ішов, нібито трохи підстрибуючи, а дівчинка
час від часу ніби трішки підлітала, а потім знову крокувала по землі. Але заклопотані
люди, особливо вранці, на такі дрібниці не звертали уваги. Їм ніколи приглядатися, хто
як ходить. Як ви вже здогадалися, це були Лана та її батько. Вони підходили до
психіатричної лікарні. Двері були зачинені.
– Чекай, тату, он кнопка. Натисни, я не достану.
В глибині було чути лункий дзвінок. Відчинилося маленьке віконечко і звідти виглянула
сердита заспана тітонька.
– Вам чого ?
– Ми … тут лежить дівчинка Оксана. Ми хотіли до неї.