3.
годинника заворушилися і … годинник пішов. Коли був день, на годиннику яскраво
світило сонце, а коли наставала ніч, сонце згасало, і срібний місяць вступав у своє
володіння.
– Дива, – сказав Дивосвіт. І не міг відірвати очей від чарівного годинника. Він ніяк не
зважувався перевести його стрілки назад. Але це була мрія його життя, і тепер вона мала
здійснитися.
– Я поверну той час, коли я був ще молодий, коли мені було ну, скажімо, років двадцять
п”ять. Всі люди на світі помолодшають. Це ж прекрасно ! А коли пройде років тридцять, я
знову поверну час назад. І так буде доти, доки я захочу, доки мені не набридне. О, жити
мені ніколи не набридне. Отже … так буде завжди.
Опівдні, коли сонце на годиннику сяяло найяскравіше, Дивосвіт взяв дзеркало,
зачинив двері своєї комірчини, щоб ніхто йому часом не перешкодив, і почав переводити
стрілки годинника назад. Дзеркало йому потрібне було для того, щоб дивитися, як він
змінюється. Він боявся перестаратися. Бо ж ненароком міг повернути час аж у своє дитин-
ство або, чого доброго, в той час, коли його ще й на світі не було, і тоді … Е, ні, таке не
входило в його плани. Дивосвіт переводив стрілки годинника – і творилося диво: сивина
зникала, обличчя його змінювалося, сам він із старого діда ставав молодим та дужим
парубком. Нарешті він зупинився.
– Здається, досить, – сказав Дивосвіт. В цей час на чарівному годиннику саме сходило
сонце.
– Досить, – сказав ще раз Дивосвіт. І відчув у собі дивну силу, від якої вже давно відвик.
– Тепер все. Здійснилося. Тепер піду на село, подивлюся, що я накоїв.
Дивосвіт вийшов надвір. Сонце світило радісне і, здавалось, оновлене. Село … що ж
сталося з селом ? Великі будинки кудись подівалися, зате побільшало хат під
солом”яними стріхами. Дивосвіт подався до хати, де мали б жити господарі того
незвичайного годинника. Ворота стояли, міцні і, здавалося, щойно витесані, хатина, хоч і
невеличка, зате добротна, щойно пошита новими сніпками, аж світилася. Господар,
молодий і статечний, саме запрягав коней. З хати вийшла молода і гарна господиня, щось
сказала чоловікові.
„Цікаво, чи вони щось пам”ятають ? – подумав Дивосвіт. – Чи пам”ятають, що з ними
було ? .. Ану-но підійду”.
– Добридень, – привітався з господарем.
– Доброго здоров”я !
– Я – годинникар.
– Годинникар ? – здивувався той. – Нема у нас годинників. Та й вони нам ні до чого. Он,
сонце – найточніший годинник у світі. І, головне, ніколи не зіпсується. А коли вже, крий
Боже, щось з ним станеться, то жоден майстер його не полагодить. Хіба що Бог.
І господар перехрестився.
„Не пам”ятає ! – подумав Дивосвіт. – Очевидно, пам”ять залишилася тільки в мене”.
– Як ваше здоров”я ? – спитав, аби щось спитати. Господар здивовано скинув на нього очі.
– В наші роки про здоров”я ще ніхто, Слава Богу, не журився. А що про нього журитися ?
Нехай старі журяться. А я от в поле їду. Там ще клин ячменю недокошений зостався.
Вчора не встиг. Треба поїхати та докосити.
„Не пам”ятає ! – подумав Дивосвіт. – Очевидно, пам”ять залишилася тільки в мене”.
– Як Ваше здоров”я ? – спитав, аби щось спитати. Господар здивовано скинув на нього очі.
– В наші роки про здоров”я ще ніхто, Слава Богу, не журиться. А що про нього журитися ?
Нехай старі журяться. А я от в поле їду. Там ще зі вчора клин ячменю недокошений
зостався. Вчора не встиг. Треба поїхати та докосити.
„Не пам”ятає” – ще раз пересвідчився майстер.
І раптом Дивосвіта щось наче шпигнуло в самісіньке серце: