6.
Чужак і справді повів мордою вліво, вправо, принюхався і ще раз заревів. Здалеку почувся
голос лева-господаря. А згодом він і сам вийшов на галяву, несучи впольовану косулю.
І тут леви почали ревти у два голоси. Аж земля тремтіла від того реву. Це у них, мабуть,
привітання таке було. Привітавшись отак, леви стали шматувати нещасну здобич. А
поснідавши, повели розмову.
– Ну, як ти тут ?
– Та … царюю потрохи.
– Я бачу, ти змінився. Доглянутий, боки аж лисняться. А грива, грива яка ! Чи ти з нею в
перукарню ходиш ?
– Та ні, в перукарню я не ходжу, а так, слуга мене доглядає, дитинча людське.
– І ти його не з”їв ?
– А хто ж мене тоді глядітиме ?
– Другого візьмеш.
– Е, ні, той другий доки навчиться. А цей вже все знає.
– Е, щось мені це не подобається. Дивися, щоб тебе часом не приручили.
– А що це таке „приручити” ?
– Це, коли людина левом керує, заставляє лева робити те, що їй хочеться.
– Не мели дурниць. Я – цар, єдиний лев у цих місцях. Хто б мене міг заставити щось
робити ? От мине строк його служби – три роки, три місяці і три дні – і я його напевно що
з”їм, бо не схочу, щоб ще в когось була така пишна грива. А зараз нехай ще поживе.
– Ну, давай трохи подрімаємо. Натомився я, доки до тебе добрався.
І леви сито замуркотіли, що тобі справжні коти.
Василько зі своїм маленьким приятелем пішли собі в село. Хлопчик ніяк не міг
заспокоїтися після почутої між левами розмови.
– Ах, ти, лев”яча несить, – сердився Василько, – таки має намір мене з”їсти. Лютий і
підступний звір – сказано: хижак. Та нічого, у мене є ще час. Я таки мушу його
приручити. Мушу. А ти, котику, мамі щоб не смів розповідати про розмову між левами.
Чув ?
– Та я хіба не розумію ?
– То все пусте. Меле гривастий дурень, що йому заманеться.
Минуло кілька днів. Василько з котом поверталися до лісу, несучи для лева чимало
пиріжків і горщик солодкої вівсяної каші. Прийшли, прислухалися – тихо. Підкралися до
галяви, а їхній лев сам. Сидить, сумний такий, понурий, вухами пряде. Василько й
вийшов. А за ним зопалу ледве й кіт не вискочив. Василько аж цикнув на нього.
– Здоров був, царю ! – привітався з левом.
– О, це ти ! А я вже без тебе й засумував. Зовсім занудився. Чого б це ? Не знаєш ? Чи не
означає це часом, що ти мене приручив ?
– Та ні, не означає.
– Гляди мені. Коли приручиш, то начувайся.
– Та що ти ! Навіщо б я тебе мав приручати ? Ось на лишень, спробуй. Тут моя мама
гостинців тобі передала.
– А що таке гостинці ?
– Це, коли смачно, і тобі полювати за тим не треба.
Лев, муркочучи від задоволення, почав уминати і пиріжки, і вівсяну кашу.
– Дуже смачні гостинці. Добра в тебе мама. Слухай-но, а вона часом не хоче мене
приручити ?
– Та навіщо ти їй здався ?
– Е, е ! Що це ти собі дозволяєш ? Як це: „навіщо я їй здався” ?
Я ж цар !
– А навіщо моїй мамі цар ? Їй би коня, корову.