Кортилася торба

3.

Жили так десь з рік чи зо два. Аж якось в неділю Явдоха сиділа сама на призьбі. Коли
дивиться, аж хлопець іде, смаглявий, під чорним вусом. Іде та ще здалеку до неї
посміхається. А підійшов – то й поклонився, шапку знявши:
– Здорові були, мамо ! Що ? Не впізнаєте ? Еге ! То я, либонь, дуже змінився, коли мене й
рідна мати не впізнала. А все той турок проклятий ! Я – козак Вдовиченко Петро, син
Ваш.
Вдарилася тут вдова об поли руками та й заплакала.
– Та я ж тебе, козаче, либонь, вперше бачу. Мій Петрусь білявенький був та очі мав сині,
як цвіт льону, а ти он яким вусом чорним смієшся та очима чорними сяєш.
– Отакої ! Чого б оце плакати та на очі приглядатися ? Сказав же: син Ваш. То давайте
скорше якого борщу, бо з дороги такий голодний, що й вола з”їм.
Посміхнулася тут Явдоха та й повела хлопця до хати. А підкріпившись стравою та
спочивши трохи, розказав хлопець Явдосі свою історію.
– А я собі сиротою ріс. Ще й до зросту не дійшов, як пов”язали мене татари та й погнали в
неволю. І закинула мене лиха доля аж на турецьку галеру, де я був разом з другими
невольниками прикований ланцюгами. Так би й пропав там. Аж тут, саме під
Трапезундом, раптом де не взялися запорожці. Розбили вони турка, а бідних невольників
звільнили. Я й зостався в козаках. А що мені, сироті ? Ні дому, ні матері. І стали ми з
Петром Вашим побратимами. А коли в бою впав він від ворожої шаблі, то, вмираючи,
сказав:
– Нема у мене ні жінки, ні дітей, та є у мене стара мати, що десь за мною всі очі виплакала.
Іди до неї та будь їй за сина. От я й прийшов, як приймете.
З того дня стали вони жити утрьох. Жили в мирі та злагоді, і серце материнське раділо:
– Добрих дітей Бог мені послав. Неначе рідні.
А якось навесні стояла мати на подвір”ї, хлопців у поле виряджала, щось їм радила, а
вони до її слів уважно дослухалися. Коли дивляться, вершник скаче.
– Дивися, брате. Чи не звістка яка з Запорожжя ? Чи не похід ?
Другий сказав:
– Та зараз і довідаємось. А Явдоха, почувши про похід, стояла бліда та хрестилася, аби
її дітей лиха звістка обминула. Аж вершник і справді на їхнє подвір”я завернув. А
під”їхавши, з коня зіскочив, привітався та й каже:
– Оце, либонь, брати мої, а це, здається, й мати. Чи не Ви будете Явдоха Перебийносиха ?
– То я й буду.
– А я Вас, мамо, відразу й не впізнав. Я – син Ваш найменший, Іванко. Чи впізнаєте ?
Явдоха вже й не здивувалася, лише сльозу витерла та й каже:
– Впізнаю, сину. Як би не впізнати ! Хоча раніше, здається, ти трохи рудуватий був та
зростом менший.
– Е, мамо, – озвався прибулець, – це я вже підріс трохи. Це ж скільки років Ви мене не
бачили ! А що не рудий… Коли перейдеш бойовий гарт, то поневолі змінишся. Та давайте
вже снідати, що там у Вас є, бо такий голодний, що вола з”їв би.
Побратими засміялися:
– А ти, видать, лепський козак. Ще й не заробив, а вже їсти !
– Е, братове, їсти треба, доки година тиха. Бо як бува наскочить орда, то й наїстися не
встигнеш, а шкода ж потім буде. Все життя потім згадуватимеш оті вареники.
Всі засміялися. Хлопці прийняли з рук прибульця коня.
– Поводіть його, – сказав прибулець, – нехай охолоне, бо я всю ніч сказав, кінь весь
змилений.
– Вночі поодинці і в нас небезпечно їздити. Тут і ординці інколи шастають.
– Як шастають, то нехай мене бояться. Я ж таки вдома, а вони – зайди.
– Ходімо вже до хати, – кликала Явдоха, бо вже не терпілося їй почути розповідь про свого
третього сина. Дала вмитися подорожньому, поставила вареників зі сметаною, а сама сіла

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

13 + five =