Кортилася торба

4.

навпроти та все дивилася, як козак вареники смакує. А як наївся той та перехрестився, з-за
столу встаючи, попросила:
– А тепер розкажи, сину, яка лиха доля звела тебе з моїм Іванком.
– Е, мати, не так. Лиха доля з ворогом зводить. А побратимів сам Господь єднає.
Якось в одному з боїв упав я, тяжко поранений, але ще живий. То Ваш син Іван мене виніс
з-під самого носа у ворога. Стріли, кулі, ба, навіть хтось по нас з гармати пальнув, а Іван
рятує мене, безсилого та безборонного. І досі не втямлю, як він мене витягнув з тієї
халепи. Я ж таки хлопець статурний вдався. Це через те, що вареники люблю. А Іван і
худий, і зростом нижчий, а впорався. Ще й жартував потім:
– Я б тебе, харцизяко, й не рятував би, якби знав, що ти помреш. А то, думаю, потрапить у
неволю до басурмана та й пропаде ні за понушку табаки. Одужуй же тепер, халамиднику,
бо назад до турків занесу.
– А дзюськи ! Не дамся ! – засміявся я. І таки одужав. І стали ми собі побратимами. Багато
він мені про село своє розказував.
Мені навіть здалося, що я вже тут колись був, а може й родився отут-таки у вашій хаті.
А ще Іван про вашу долю журився, що самі Ви зосталися. А коли загинув він від ворожої
шаблі… Ну, ну, не треба роси. Ви ж таки мати козацька. Плакати треба, коли син з
лопуцька, в запічку сидить та пороху боїться. А ще, приміром, коли у басурманську
неволю потрапив, хай їй грець ! Так ото подумав я собі: піду та пошукаю я оте село, оту
матір та буду їй за сина. Аж бачу – Ви не самотня. То чи приймете й мене до гурту ?
Бо я не тільки вареники їсти вмію, але й роблю за трьох.
– Залишайся, коли твоя ласка. Буду і тобі матір”ю.
От зажили тепер вкупі дружною родиною. Небавом і про весілля стали думати. Отак
сиділи якось всі разом у неділю по обіді під яблунею та про щось радилися. Коли дивлять-
ся – аж орел летить, та прямісінько над їхньою хатою.
– Що за знак, братове ?
– Та який там знак ! От підстрелити б його. Гляньте, як низько летить.
– Не треба стріляти, – сказала мати, – м”ясо його не їстівне. Пощо даремно птаха губити ?
Десь і у нього діти є.
– А гарно ж як летить.
– Гордий птах.
– А великий же з біса ! Он який розмах крил ! Я й не бачив у наших краях такого.
– Може, з гір до нас залетів. Кажуть, у горах такі водяться. О, гляньте, гляньте ! Він
опускається на наше подвір”я. Що йому тут треба ?
– Сидіть, діти. Не треба його полохати. Я сама …
Орел сів, крикнув щось грізне та й завмер. Хлопці дивилися на нього з подивом, але не
наближалися, слухаючись наказу матері. А Явдоха повагом підходила до того орла.
Зблизька він видавався ще більшим, ще грізнішим, але вже не був таким гарним.
– А він їй не може заподіяти якого лиха ? – спитав наймолодший.
– Нехай тільки спробує, – сказав той, що під чорним вусом.
А Явдоха все наближалася до невиданого птаха. Їй і самій було лячно, але пробувала
вгамувати свій страх і намагалася вдавати з себе спокійну. Не турок же він і справді. А
потім раптом, Явдоха і сама незчулася, як це їй прийшло до голови, заговорила з ним, як з
людиною. Аж сама собі здивувалася. Говорила, як співала, і слова випливали немов із
пісні.
– Чи ти, вірлоньку, блудиш ? Чи світом нудиш ? Чи лиха година прибила тебе до мого
двору ? Бо ж знаю я, що ніколи горді орли з людьми не спілкуються.
І на диво відповів їй орел людською мовою.
– Я, жінко, не блуджу і світом не нуджу. А лиха година і справді прибила мене не твого
двору. Поранив мене один мисливець, і не можу я собі здобич вполювати. А додому
дорога ще далека. Якщо не підкріплю своїх сил, не долечу. А вдома на мене моя орлиця

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

seventeen − four =