Кортилася торба

5.
Коли рибу розрізали, щось наче впало і блиснуло на сонці. Дивляться – аж то перстень.
Та такий масивний ! Сам, видать, із щирого золота, а камінець коштовний, так і сяє !
– От бачиш, жінко, як нам таланить. Тепер і розживемося. Ану, приміряй.
А жінка й міряти не стала – і так видно, що великий. Одягнув Іван на палець – якраз, аж
продавати шкода буде. Не встиг він ним на пальці помилуватися – аж тут сім хлопців-
молодців, як вродилися.
– Що накажеш, господарю ?
– Це ви до мене ? – аж не повірив Іван.
– Та до тебе. Хто цей перстень одягає, той і є наш господар. Тепер наказуй нам.
– А що ж ви, хлопці, вмієте ?
– Та все.
– Тут у мене пригода трапилася, та така, що я й без хати зостався. То мені б, хлопці, хату.
Та таку, щоб влітку не жарко, а взимку не холодно. Щоб простора і добротна була. Аби
моїй сім”ї місця вистачило та щоб і для гостей ще залишилося.
– Добре, господарю. Буде тобі така хата. Ти спати лягай, а вранці й роботу прийматимеш.
От Іван з жінкою та дітьми повечеряли смачно та спати повкладалися. Натомлені, вони
й швидко заснули. Спалося їм добре, як може спатися тільки біля моря. А на ранок встав
Іван – і очам своїм не повірив: нова хата стоїть, вікнами до сонця посміхається. Довкола
садок фруктовий росте. На деревах садовини всякої, пташки своїм щебетом душу весе-
лять.
– Оце так диво ! – захоплено вигукнув Іван та й пішов будити жінку та дітей. Увійшли
вони в хату, а там – і постелі застелені, килими під ногами – кращі, ніж у панських покоях.
– Ну, жінко, ти готуй сніданок, а я піду по господарству поратися.
– Та яке там ще у нас господарство, – зітхнула жінка. – Але й так добре, що хоч дах над го-
ловою є.
– Е, та ще й який дах ! Такої хати по цілому нашому селі не знайдеш.
Вийшов Іван з хати, одягнув перстень – і знову перед ним сім хлопців-молодців стали.
– Що накажеш, господарю ? Чи ми тобі з хатою не вгодили ?
– Дякую вам, хлопці-молодці. Всім ви мені вгодили. Та чи не можна було б вас попросити
ще збудувати мені хліва та кошару, стайню для коней та хоч курника якого. Хочу госпо-
дарством завестися. Не звик я неробою жити.
– Добре, господарю. Вранці й роботу прийматимеш.
Іван навіть жінці нічого не сказав. А коли прокинувся, очам своїм не повірив: худоба в
хліві реве, вівці в кошарі бекають, коні у стайні копитами б”ють, кури в курнику куткуда-
кають.
– Вставай, господине, господарку порати, – будить Іван жінку. Коли гляне, а на столі
калитка з грішми.
– Е, жінко, тепер заживемо.
Та й пішов до найближчого села: може, поле вдасться купити, бо без поля чоловік нічого
не вартий. Прийшов до села, а там того поля міряно-неміряно: бери та обробляй – неозо-
рий степ.
Зажив Іван ще краще ніж у колишні часи. І перстень на палець не одягає. А навіщо ?
Слава про нього довкола розійшлася: от, мовляв, який господар. Дійшла та слава і до
Іванових братів. А вони що ? Робити не хотіли, Іванове хазяйство все промарнували, про-
пили та прогуляли. А нарешті обидва пересварилися та й бідували кожен поодинці. Почу-
ли вони таке про Івана та й помирилися.
– Давай, брате, до Івана в гості поїдемо. Скажемо, що він не всю нашу долю з батьківсь-
кого спадку нам віддав.
– То давай. Може, трохи розживемося.
– Але ж на чому ж ми поїдемо ? Коней у нас нема. Дурні, Іванові віддали. Хіба що пішки
доведеться йти.
– Е, ні, пішки далеко. А давай от що зробимо: підемо до пана та й і його з собою візьмемо.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

three − 1 =