Кортилася торба

4.

– Хочемо у казку ! Хочемо у казку ! Пусти нас ! – не вгамовувалися аговчата.
Агов розсердився і пішов геть. Пішла кудись і Аговчиха. Діти залишилися самі.
– От якби обмести павутиння із он того віконечка, – сказала Оля, – тоді б ми, може, щось і
побачили.
Всі дружно взялися за роботу, і через якийсь час віконце було чисте, і сонце так і сяяло
в оселі. Але віконечко не відчинялося і було зовсім крихітне.
– Крізь нього не пролізе навіть найменший Аговчик, – сумно подумала Оля.
Всі аговчата були не такі вже й погані, і Оля з ними швидко подружилася. Вони
жаліли дівчинку і, якби могли, то відпустили б її додому, але аговчата не знали, як це
зробити. Дівчинка розповідала їм найцікавіші казки з тих, що їй розповідала мама.
Але аговчатам було важко їх зрозуміти, бо вони ніколи не бачили ні лісу, ні річки, ні
квітів, ні блакитного неба. Оля з радістю все їм би показала, і нехай би потім вони
поверталися до свого дому, якби тільки захотіли. Але Оля була певна, що той, хто хоч раз
побачив небо, сонце, квіти, дерева і траву, увесь прекрасний світ, ніколи не погодився б
повернутися сюди, в ту оселю, де сиро і темно.
– Я жив би у лісі, – замріяно сказав найменший Аговчик, – або ні … а можна, щоб я жив
десь поблизу від тебе ? Ну, скажімо, у твоєму садку, про котрий ти так цікаво розповідала.
– Звичайно, можна. Я поселила б тебе у дуплі престарого дуба. Тобі було б там тепло і
затишно.
– А ти приходила б до мене і розповідала б мені найцікавіші казки.
– Звичайно, – погодилася Оля. – Як би мені залізти аж до того віконечка, – мрійно сказала
дівчинка, – я б хоч побачила, куди воно виходить.
Аговчата дружно взялися їй допомагати. Вони складали справжню піраміду з усього, що
було в їхній оселі, а на ту піраміду мала залізти Оля. Вона спробувала, але тут-таки впала і
боляче вдарилася. Та це її не зупинило, і Оля обережно полізла знову. І ось вона стоїть на
самому верху пірамідки, а в неї над головою бажане віконечко. Дивитися було вкрай
незручно, треба було задирати голову, а так легко було і впасти. Але Оля дивилася, роз-
дивлялася: де ж це вона ?
„Це ж мусить бути недалеко від криниці, – міркувала дівчинка. – А– а, це либонь ярок. Он
старезна липа … і кущі, і бур”яни …”
Раптом вона почула знайомий гавкіт, а потім і побачила знайому цікаву собачу мордочку.
Та це ж Бровко, собака тітки Марії.
– Бровку, Бровчику, – покликала дівчинка, ледь не плачучи. – Я тут, мій хороший, я тут !
Біжи додому.
Але Бровко вже й сам знав, що йому робити. Він біг і голосно гавкав. Аговчата більше не
витримували. Вони всі дряпалися на пірамідку і конче хотіли, аби Оля їх підсадила до
вікна. Дівчинці було неприємно брати в руки ті створіння, але вона тамувала в собі
гидливість і підіймала по черзі до вікна кожне аговченя.
– Здається, мама йде, – сказав найменший Аговчик. І всі миттю позіскакували додолу. Ще
не встигли вони дорешти розібрати свою пірамідку, як увійшла мама.
– Що це ви тут наробили ? Хіба можна вчиняти отакий гармидер ? Негайно поставте все на
місце. Ні на хвилину не можна вас залишати самих. Олю, ти ж тут найбільша, мусиш за
ними трохи дивитися. Добре, що батько не надійшов. Було б нам.
– Я зараз все поставлю, – сказала Оля і кинулася допомагати аговчатам, дослухаючись, чи
не загавкає Бровко. Але за загальним гармидером нічого не було чутно.
Раптом зі стелі посипалося скло: хтось знадвору розбив віконечко. Тепер Оля виразно
почула гавкіт Бровка і голос мами:
– Олюню, донечко, ти тут ?
– Тут я, тут, – ледь не плачучи, гукала Оля. Вона кидалася то в один, то в другий бік, але
без пірамідки не могла вилізти.
– Чекай, доню, чекай, ми тебе зараз визволимо.
Зі стелі посипалася земля і глина. Аговчата злякано поховалися по кутках. Тільки
найменший Аговчик вистрибував і гукав:
– О-ля-ля, візьми мене з собою. Я буду жити у лісі чи в твоєму садку. Я буду бігати по
великій-великій землі.
Тут увійшов Агов-старший. Його засліпило яскраве сонячне світло, і він стояв, нічого не
розуміючи.
– Що тут відбувається ? – крикнув Агов.
– Це прийшли за Олею, – тихо сказала Аговчиха. – Їх можна зрозуміти. І я б за своїми …
– Що ? Руйнувати мою оселю ? Та я вам …
– Вгамуйся. Не галасуй. Оселю ми нову збудуємо. Ти б краще про дітей подумав, – тихо
сказала Аговчиха.
А в розширений отвір уже спустився Олин тато. Він підняв дівчинку на руки і
підсадив наверх, де вона відразу ж потрапила в обійми мами. Бровко гавкав і весело
стрибав, намагаючись лизнути Олю.
– Молодець, молодець, Бровчику, дякую тобі, – гладила Оля схвильованого собаку. – Без
тебе я б пропала.
Олин тато виліз, сердито показуючи кулак Агову.
– Павуче плем”я ! Ваше щастя, що мені ніколи. Я б вам …
Вони всі стояли у неглибокому ярочку, що був поблизу криниці. Він був захаращений
всяким мотлохом. Люди скидали сюди всякий непотріб.
– От що буває, коли ніхто не дбає про екологію. Завтра все це розчистимо, – сказав Олин
тато.
Тут дівчинка опустила очі і побачила малого Аговчика, що ховався в зеленій траві.
– Ти куди ? Негайно вертайся додому, – суворо сказала Оля.
– Ні, я буду жити тут, – пропищав Аговчик.
– З ким ти там розмовляєш ? – нахилився тато.
– Та бий його.
І вже хотів було вдарити Аговчика ногою. Та Оля заступила його і сказала:
– Ні, тато, не треба. Це також екологія. А ще він мій друг. Я йому пообіцяла, що його тут
ніхто не скривдить. Ми віднесемо його в дупло старого дуба. Там він буде жити.
– А Оля мені розказуватиме казки.
Всі посміхнулися і рушили додому. Попереду йшов тато і власноруч ніс малого Аговчика.
А позаду біг щасливий Бровко.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

ten − 7 =